Завантажити

зараз п'ятдесят років! Нічого собі учениця…
Цього разу Світланка нервово розсміялася… тому що… злякалася? Але чого?! Ставська Софiя, тисяча дев'ятсот двадцять четвертий, учениця десятого класу, Жаданiвського, сорок один, квартира одинадцять, Ставська Софiя, двадцять четвертого, учениця десятого, Жаданiвського, Ставська Софiя, учениця, Жаданiвського, Ставська Софiя, Софiя, Софiя, Софiя, Софiя…
По шкірі повзли мурашки, волосся на голові ворушилося, перед очима танцювали фіолетові лiтери:
С-О-Ф-I-Я-С-О-Ф-I-Я-С-О-Ф-I-Я-С-О-Ф-I-Я-С-О…
— А більше тобі нічого такого не снилося? — не піднiмаючи голови, спитав лікар. Світлана не чула запитання. Викотивши від напруження очі, вона втупилася у загадкову картку.

* * *
— Юро. Юро! Та отямся нарештi…
Юнак із зусиллям відірвав погляд від крихітного вогника, в якому увижалися загублені назавжди тепло і ласка. Соня опустилася на земляну підлогу поруч з ним і тихенько попросила:
— Не будь таким. Не треба.
Права щока Юри нервово сіпнулася.
— Не можна так, Юрчику. Я знаю, що кажу.
Сонiни долоні легко доторкнулися до його плечей. Колись давним-давно (або тільки учора?!) це були дві льодишки, тепер же Юра не відчував ні тепла, ані холоду. Все навколишнє стало просто ніяким.
— Повір мені: так не можна. І ще повір: ти сам себе мучиш. Це вiдбувається зо всiма, що потрапили сюди — і це треба пережити, як кір або скарлатину. Перехворіти. У тебе кір була?
— Не пам'ятаю, — буркнув Юра. Насправді він просто не бажав згадувати, боявся сколихнути шари пам'яті, де кожна вiдбита мить — про те, земне життя. Вистачить з нього і смутного марення в маленькому світі, вихопленому з вічної темряви язичком мертвого полум'я.
— Дарма ти затягла мене сюди, — сказав він після тривалого мовчання. — Я думав, тут хоч люди є, а тут…
Юра озирнув цiле поле таких самих мертовних крихітних вогників, як його власний. Цілу вічність назад він намагався полічити вогники, але кожний раз збивався, коли перевалював за двісті тисяч. А свічок залишалося ще багато-багато, навіть дуже багато…
— І поговорити нi з ким. Самi старi та діти, так і тих небагацько…
— А я?
Так, Соня.
Завжди поруч, з тих перших, а тому найжахливiших хвилин і годин. Не дуже помітна, але в той же час надзвичайно турботлива. Іноді вона чимось нагадувала Юрі маму, що залишилася вгорі. І як не дивно це звучить (адже дівчині в момент розстрілу не було ще й сімнадцяти), Юра був готовий прийняти її як мати… якби не нагота.
Він зростав у тісній кiмнатцi такоїй ж тісної комуналки, де фанерні перегородки і саморобні ширми вiдмежовували всіх — від всіх. Він любив бабусю Маню, старшу сестру і особливо матусю, однак з дитинства, з ретельно заткнених шпарин у фанері і дошках, з ляпасів і суворих окриків, коли нехай випадково, але невчасно заглядаєш за перегородку, твердо засвоїв: на дівчат і жінок дозволяється дивитися лише коли вони одягнені. Якщо ж персона жіночої статі демонструє хоч би ногу вiд коліна або голi плечі — вона розбещена дiвка, хвойда, як-от сусідська Вiрка Шейкiна, якій дзвонити чотири рази (і погано, що чотири, а не один, тому що бахури ходять до неї постійно, і в тітки Клави вже голова розколюється від цих клятих дзвінків!).
Соня не була схожа ні на Вiрку Шейкiну, ні на дівчат, в компанії з якими дворові парубки любили відвідувати горище після гри у “пляшечку”. Проте вона ходила без одягу, і це відділяло і віддаляло її від юнака так само надійно, як старенька ширма в квіточку від ліжка старшої сестри і матері.
Ось і зараз Юра всією спиною відчував дівочу наготу. З яким задоволенням прийняв би він турботу і ласку, якби не це!..
Соня м'яко пригнула Юру до земляної підлоги так, що голова юнака опинилася у неї на колінах. Ніжно перебираючи його волосся, пропускаючи їх між пальцями, заговорила:
— А як же я? Я не дитина і не стара, і постійно з тобою. Ти сам відвертаєшся від мене. Чому? Може, я огидна тобі?
Дівчина розгорнула Юру горілиць, допитливо і настирливо вдивилася в його очі… а він лише побачив прямо перед собою її груди з трьома кульовими ранами. І миттю уявив, що лежить на її голих стегнах, що заборонено… Потилицю немов обпалило забутим вже жаром полум'я. Юра відштовхнув руку дівчини, пiдхопився і заходився люто топтати свічки, що вишикувалися на чорнiй підлозі неправильними рядами, викрикуючи:
— Ні, не ти, не ти! Все, все тут незрозуміле, огидне! І нi вгору, нi вниз — нікуди! Чому, ну, чому я опинився тут?!
Тоненькі свічки не падали і не ламалися, незважаючи на уявну парафінову крихкість. Вогники горіли рівно і холодно. I вiд цього ставало моторошно. Як завжди. Завжди. Завжди…
Це ще більше дратувало Юру, але глупий його гнів роздувався, не маючи виходу, поширювався в самому собі і раптом змінився млявою апатією. Юнак осів на підлогу і не ворушився, поки говорила Соня:
— Адже я тут, в цьому світі також сама-одна. Може, і в мене нікого немає. Може, в мене тільки ти. І також нi вгору, анi вниз. Ні в інший свiт. Щоправда, я знаю, чому не можу піти. Мені

читати