Завантажити

струни гітари, що зазнала, мабуть, не одну цiкаву пригоду. Права нога, також надзвичайно худа, з синюватою кісточкою на щиколотці була перекинута через ліву, капець зі стоптаним задником ляскав по п'ятці в такт з передзвоном струн. Очi гiтариста були заплющенi, довгасте обличчя випромінювало блаженство. Ясним чистим голосом він співав:
— …До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток — чтой-то вроде трех.
А если не хочу идти я в ногу,
Как доложил об этом вам сексот?
Зачем зовете вы меня в дорогу
И чем влечете вы меня вперед?
А если захочу я разобраться —
Вы сразу кляпик в ротик, чтоб я сдох!..
До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток — чтой-то вроде трех.
А вдруг я тунеядец и подонок?
А если я хочу стилягой стать?
А если слух стиляги слишком тонок,
Чтоб вашим бравым маршам подпевать?
Так дайте же спокойно разобраться,
Так дайте сделать хоть последний вздох!..
До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток…
— Ей, — несміло гукнув Юра до співака. Той вмить обірвав пісню, різко озирнувся, огледiв Юру жвавим поглядом і широко посміхнувшися, урочисто мовив:
— Радий вітати тебе в цьому скорботному місці, дорогий товариш по нещастю! Чого ти тут вештаєшся, добра душа? Чого чесних гітаристів лякаєш? Угамуйся, чесне слово! Угамуйся і йди собі з богом. Pax vobiscum, як говорив блазень Вамба доблесному своєму господареві Седрику Ротервудському, себто, Седрику Саксонцевi, чорт забирай! — і підкріпив тираду звучним акордом.
Юра погано зрозумів зміст кучерявої промови парубка. Витонченi вирази діяли йому на нерви, а імена героїв романа Вальтера Скота взагалі не були вiдомi.
— Тут дівчина не проходила? — спитав нарешті Юра і дуже сильно зніяковів, пригадавши незнайомку. Його співрозмовник м'яко, по-котячи посміхнувся, примружився і навіть легенько замуркотiв. Юра хотів повторити запитання, як раптом парубок стис гриф інструмента різко та мiцно, немов душив змію, заходився витягувати з гітари безладний і часом потворний набір звуків, мотаючи при цьому головою, мовби кінь, який відганяє докучливих мух, і співучо заговорив:
— Ов-ва-ва-ва-ва, молодий
чоловi-i-i-i-че!
Ось яка буря вирує
у вашiй душі-i-i-i-i-i!
Бігати за голими дівчатами
у вашому вi-i-i-i-цi?!
У цьому перехідному і підступному,
дуже підступному вi-i-i-i-цi!..
Це непристойно,
а до того ж амора-а-а-аль-но.
Вас обов'язково виключать
з комсомо-о-о-о-лу!
І додатково виженуть
зi шко-о-о-о-ли.
Але ж погодьтеся, в неї
гарненьке ли-и-и-чи-ко?
А може, вам сподобалися груда
або сiдни-и-и-и-чка?
Дівчинка-полуничка,
годi й говори-и-и-и-ити…
Юра закусив губу, стис кулаки і рiшуче рушив до насмішника. Той мугикнув і відповів вже цілком нормально:
— Ну, чого ти набундючився, дурнику! Жартую я. Жартую. Проходила твоя пупочка, як не пройти! Вона і справді гарненька, і я б iз задоволенням нею зайнявся…
Юра загрозливо засопів.
— Все, все, не буду! — вискнув гітарист. — І не збираюся навіть! Я зайнятий. Я насолоджуюся свободою і гітарою.
Ах ты моя милая
подруга шестиструнная,
Вновь с тобою мы сидим
вместе под луной!
Лишь тебя я буду мучать
ночью тихой, лунною,
Девушка пускай идет
мимо, стороной…
мимо, стороной…
мимо, стороной…
— проспівав юнак, мружачись від задоволення. Співав він явно непiдготовлено, а просто так, всiляку нісенітницю, перше, що спало на думку. Принаймні було абсолютно незрозуміло, де ж в цьому дивному місці місяць.
— А ти хто? — вже беззлобно спитав Юра.
— Хто я? Я простий радянський божевільний, у якого відібрали його улюблену гітару і який знову взяв її до рук після тривалої розлуки…
Парубок завмер, мовби прислухаючись до власних слів, і повільно замуркотiв:
— Взяв я її до рук… в руки…
Він мотнув головою і сказавши: “Ні, не так”, — заспівав, в екстазі творчості відкинувши голову назад і пестячи пальцями струни:
— Взял тебя я в руки
после длительной разлуки,
Ты родишь мне песню,
что созрела в сердце вновь…
— Як це божевільний? — не зрозумів Юра. Гітарист скривився, немов проковтнувши добрий ламтик лимона без цукру, трусонув непокірною світлою чуприною і з явним невдоволенням сказав:
— Ну от, всю пісню мені спаплюжив. Дурильник… Як це — який божевільний? Я же кажу: звичайний. Радянський. Прижиттєво був вiдправлений до Жовтого Будинку, тобто, до Павлiвки, за виспівування своїх і чужих аполiтичних пісень в публічних й інших місцях, владою для того не призначених. А зараз знайшов повну і незаперечну, вiчну свободу, а також улюблену голосисту подружку…
— Що, прям отак за пісеньки і посадили? — Юра затремтів, пригадавши недавні свої побоювання за Веньку, що обожнює політичні анекдоти.
— Люб-чи-ку, ну, звичайно ж нi! — гітарист поморщився, немов у нього боліли зуби. — Посадили за неробство, за, так би мовити, лiнощi й ледащi, за любов до кочового життя і таке інше. Хто ж саджає за пісеньки! Та й взагалі не посадили, це я фігурально висловився. На експертизу направили. Воно ж як виходить? Нормальний обиватель поминає

читати