Завантажити

“старикам” добре. Залiзли собі у вагончик, і кліщами їх звідти не витягнути. Їм все байдуже… А тут ще виконроба нелегка принесла о пiв-на другу. Йому байдуже, йому план перевиконувати треба до Першого Травня. От і батрачив би сам під дощем за такі нікчемні грошенята, та ще й за всю бригаду!
Однак виконроб виконробом, а в автобус він даремно не пішов. Недарма відомий на все будівництво Колька Моторчик умовляв його: “Полізай, Юрасю, не роби дурниць”. Але як же полізти в автобус, коли там сидять тi самi “старики”, якi його під дощ вигнали?! Це було б просто безпринципно. І до сліз образливо.
Однак принципи принципами, а захворіти після такої прогулянки — залюбки. Безпринципний Венька ось автобусом поїхав, а він захворіє.
Юра роздратовано розжував давно вгаслий недопалок, зі злістю виплюнув його, насунув кепку на самі очі, підняв комір пальта і рішуче попрямував в той бiк, де за стіною дощу мало знаходитися трамвайне депо. Він вже наближався до Кирілiвської церкви і до Жовтого Будинку, коли раптом позаду щось гримнуло, потім ще, ще і ще, потім загуло. Юра озирнувся.
Дощ як і раніше не дозволяв нічого розгледiти як слід. Але гуркiт все посилювався. І потоки води з гори немов би роздулися і стали каламутнішими.
Якесь недобре передчуття закралося в душу. Щось трапилося на горі, там, звідки Юра йшов. Щось недобре, навіть дуже зле. Може, навіть страхiтливе.
Чому так швидко котила “Побєда”? Здається, люди, якi сидiли в ній, намагалися врятуватися. Та чого там, стрімголов драпали, і край…
Юра позадкував.
Сяйнула сліпуча блискавка. І юнак нарешті побачив, що ж насувалося на нього з-за завіси зливи: з гори стрімко мчав, бурлячи і пінячись, водяний вал. На поверхні потоку де-iнде виднілися вирванi з землi дерева, дошки, ліхтарні стовпи, дах якоїсь халупки, блискучий бік автобуса з вибитими шипками і кабіна вантажiвки. У світлі миттєвого спалаху це страшне видовище встало перед очима і одразу ж зникло, поринувши у темряву ночі, змiнившися оманливою сліпотою після найяскравішого світла і суцiльною стіною води, що ллється з неба.
Це було настільки несподівано, що Юра застиг на місці, а потім перелякано залементував. Але крик потонув в могутньому ревiннi потоку і в оглушливому, з присвистом гуркотiннi грому.
Що це? Звідки?! Адже на горі немає і не може бути води! Якби там було хоч якесь паршиве озерце!.. Але там гора, звичайнiсiнька гора! Гайок, яр і ніякого водоймища. Звідки ж вода?! Хіба що з будівництва… Але чому так багато?..
Вал наздогнав Юру і вмить підім'яв під себе. Вода була крижана і чорна, вона скажено клекотала і вирувала. Юра добре плавав, але в цьому потоцi не можна було навіть приблизно визначити, де верх, а де низ. Юру кидало в різні боки і об щось било, проте він майже не відчував болю, тому що захлинався, і всі його почуття зосередилися на єдиному бажанні: зробити хоч ковток повітря. Бодай один вдих! Єдиний!!!
На декілька секунд Юру винесло на поверхню. У світлі кiлькох блискавок, що впали з неба одна за одною, він побачив страшну картину: частина гори разом з одним з корпусів Жовтого Будинку осідала в потік. Юра виплюнув воду і глибоко, з насолодою смертника, що отримав відстрочку, вдихнув повітря навпiл з бризками. Потім його знов потягнуло униз, перевернуло і з силою вдарило об землю, що стала дном “річки”.
Юра знепритомнів.
Коли він виринув iз забуття, вже значно посвiтлiшало. Гроза майже вгамувалася, немов стомившись. Але головне — не було води. Кінчилася. Це добре. Просто чудово.
Юра спробував поворухнутися і одразу ж виявив, що його ноги придавив досить товстий зламаний навпiл стовбур осики. Яка прикрiсть! Лежати було так мокро і холодно! Голова гула немов дзвiн і буквально розколювалася від болю, придавлені ноги скнiли. Юра був весь у багнюцi. Кепка звичайно ж загубилася, від пальта чомусь залишилися самi рукава з обремками навколо плечей. Цигарки напевно порозкисали… Та їх взагалі немає, якщо немає пальта! Цікаво, що з черевиками? З-за стовбура не видно.
Юра насилу підвівся на правому лікті. Виявилося, що лежить він неподалек трамвайного парку, всього лише метрів на двісті вище вiд місця, де дорога, що спускається між двох пагоркiв з Сирця, переходить в низину Куренiвки. Бiля протилежного узбіччя розмитої потоком дороги прилiпився на схилi маленький перекошений будиночок. На даху сиділа, мертвою хваткою вчепившися за бовдур, огрядна стара жiнка в спiднiй сорочці. З-за шуму у вухах Юра нічого не чув, однак дуже ясно бачив її витріщені очі і роззявлений беззубий рот з безкровними губами, який іноді закривався і тут же відкривався знов. Схоже, бабця що є сили горлала. Не зважаючи на бiль, Юра повернув голову в тому напрямі, куди дивилася стара, і побачив старого у ватнику, ватяних штанях і кирзових чоботях, який збирав неподалiк гілки і молоді деревця, принесенi з гори течiєю.
— Діду, — покликав Юра і повторив голосніше: — Ей, діду!
Той реагував на звук його голосу так само, як і на горлання старої. Чи то він був глухий, чи просто не бажав нічого

читати