Завантажити

чути, занадто зайнятий збиранням хмизу, “на дармовщинку” підкинутого водою пiд самiсiнький порiг житла, чи може Юра кликав занадто тихо. Все це назавжди залишилося таємницею.
Намагаючись привернути до себе увагу, Юра швидко стомився. Він шльопнувся у багнюку, хвилини з півтори відпочивав і знов підвівся, цього разу на лівому лікті. Ця рука слухалася набагато гірше, біль вмить встромився у плече гострою голкою. Однак перш ніж опуститися на землю, Юра помітив трохи вище по дорозі телефонну будку, що лежала дверцятами униз. У ній билися дві дівчини, якi так само, як i вiн, опинилися у пастці. “Розбийте шипку”, — подумав Юра, падаючи на землю і вдивляючися в брудно-сіре свiтанкове небо, з якого сіявся дрібний дощик. Але щось привернуло його увагу саме з цього боку, а тому пересилюючи біль, Юра знову підвівся.
Точно! Похитуючись і спотикаючись, з гори спускалася людина, вся перемазана багном. Юра спробував вивільнити ноги з-під стовбура. Марно! Все ж поява фігури в лахмітті, що наближалася, надзвичайно надихнула його. Цей незнайомець зовсім як Венька. Такий завжди врятує, підтримає. Сьогодні вночі Венька розповiдав анекдот за анекдотом, щоб не так сумно працювалося під зливою. Ось тільки йому доводилося весь час відвозити і підвозити тачку, і Юра кожного разу подумки благав його повертатися скоріше… А раптом це Венька?! Та звiдки ж, він же поїхав автобусом…
Юра рвонувся дужче, якомога вище підняв правицю, замахав і закричав. Людина махнула рукою у відповідь, закивала, але одразу ж посковзнулася і впала.
“Помітив”, — полегшено подумав Юра і ще настирливіше заходився звільняти ноги. Дівчата продовжували битися в будці, немов метелики в банцi. Можливо, в них не вистачало сил розбити скло, або вони боялися поранитися при цьому. Взагалі-то незнайомець повинен раніше дiстатися до будки. А раптом він махав не Юрі, а дівчатам? Що, коли він не помітив юнака?..
Юра втретє підвівся… і йому здалося, що за спиною незнайомця рухається земля, чорна, жирна, тьмяно виблискуюча в каламутно-сірому вранiшньому світлі. Причому мчала земля так само стрімко, як перед тим вода.
Юра заходився з відчаєм приреченого шалено виривати ноги з-під дерева, що придавило їх. Коли сель накрив того, хто брiв з гори, брючини розірвалися. Здерши шкіру на ногах, Юра на єдину коротку мить змiг пiдвестися. Він встиг побачити, як рухлива земля перехлеснула через будку, як відчайдушно шкандибав до хатинки старий, притискуючи до грудей безцінний оберемок хмизу.
Багнюка збила Юру з ніг і накрила його. Все довкола зробилося непроглядно-чорним, рідка земля лізла в очі, у вуха, в рот, в ніс, немов опара під дією тепла — в щілину між каструлею і кришкою. Він задихався землею, відчайдушно задихався, марно намагаючись чинити опір в'язкій рідині. Було набагато гірше, нiж у воді. Набагато болісніше і безнадійніше. Так, ймовірно, почуває себе мурашка, що вгрузла в краплю клейкої соснової смоли.
У мозоку виникла і почала швидко розростатися маленька виблискуюча крапочка, яка раптом вибухнула сліпучою вогненною кулею.
Все скінчилося.
…Юра повільно розплющив очі і чомусь подумав: “Ні, все тільки починається”. Проте, це не була думка, що ясно сформувалася, але швидше — відчуття. Дивне відчуття спокою.
Високо над головою тягнулася нескінченна чорна стеля. Вона дійсно булав нескінченною, оскільки стін ніде не було видно. Юра перекотився на бік, на живіт і побачив, що лежить на голій землі, такій же чорній, як стеля. Причому незважаючи на чорноту, він виразно бачив кожний камінчик, кожну піщинку. І нічого в нього вже не боліло i не скнiло. А ось шкіра на ногах була зідрана, як і раніше. I одяг розірваний.
Однак де це він знаходиться?
Земляна підлога була щільно втоптана, немов по нiй пройшли незчисленні натовпи. Стеля мала дивний дрібний рельєф, схожий на вiзерунок піщаного річкового дна на бистрині.
Дно ріки… Юра насилу пригадав потік води та сель і аж сiпнувся при спогадi про пережите. А чи не час вибиратися звідси?
— Такий молоденький.
Голос прозвучав за спиною. Юра озирнувся і одразу пiдхопився. Позаду нього стояла струнка оголена дівчина. У правій руці вона тримала тонку свічку. Тримала не так, як звичайно носять свічки, а по-своєму: долоня звернена вгору і зігнута “кiвшиком”, свічка затиснута між вказівним і середнім пальцями. Сама свічка була надзвичайно короткою, не більшою вiд тих, якими прикрашають iмениннi пироги. Тому Юрі здалося, що крихітний язичок полум'я сидить на зігненій долоні. Вогник не мерехтiв і не здригався, а горів надзвичайно рівно, немов лампочка крихітного ліхтарика. До того ж він випромiнював дивне світло, в якому стислі пальчики дівчини здавалися чудовою алебастровою вазочкою. У незвичайному цьому світлі пружні дівочі груди з темно-рожевими сосцями, похилі плечі, дивовижно тонка шийка і гарненьке овальне личко, яке дещо псував занадто великий для нього ніс з горбовинкою, виглядали блідо-неживими, напрочуд прозорими. Чорне, дрібо-кучеряве волосся майже зливалося з навколишньою темрявою. Очі були

читати