Завантажити

здоров'я! Ластівкою легше стрибати з обриву, нiж з ледь виступаючої над водою купини. Вище, юначе, вище! Тоді з вами нічого не трапиться…
* * *
— Світланко, чом ти мовчиш? Здається, я тебе про щось спитав.
Невропатолог як і раніше шелестів обписаними збіглим почерком сторіночками і навіть не поглянув в широко розкриті оченятка дівчинки.
— Пригадала… — прошепотiла вона, не повнiстю ще схаменувшись після всього побаченого. Лікар все ж поглянув на дівчинку, здивований не зовсім звичайним тоном її голосу.
— Що пригадала? Той сон?
Дійсно, що ж то вона пригадала? Що взагалі це таке?
Марення, дуже складне для нерозвиненої дитячої свідомості, вже розпалося на шматки мов тарілка, що розбилася об підлогу, і зникало фрагмент за фрагментом.
— Так, сон, — пробурмотіла Світланка, але несподівано витягнувши уперед руку, вказала на картку і випалила: — Ставська Софiя двадцять четвертого учениця десятого Жаданiвського сорок один квартира одинадцять!
Лікар взяв зі стола картку, пробіг очима напис, розсміявся і заходився докоряти дівчинцi:
— Ой-йо-йой, не лiчить читати чужі документи. Та ще з якими помилками! Ой-йо-йой!
Він сунув картку просто в руки почервонiлiй вiд сорому Світланцi.
— По-перше, рік народження не двадцять четвертий, а п'ятдесят сьомий. Ну, сплутати двійку з п'ятіркою, коли дивишся догори ногами, ще можна. Але не відрізнити сімки від четвірки!.. По-друге, вулиця Жаданiвського зовсім в іншому районі, а в нас, на Подолі — вулиця Жданова. І ще номер будинку одинадцятий, а квартира сорок один, а не навпаки.
Лікар зобразив на обличчі суворість. Світланка пересвідчилася в справедливості його слів, перечитавши напис, і зi смутком подумала, що може й не виграти лимонне тістечко.
— А що, ти щось знаєш цю Софiю Ставську? — поцікавився невропатолог.
— Нi-нi. І сни мені більше не сняться, — поспішно завірила його дівчинка. Лікар мугикнув, повернувся за стіл і сказав:
— Гаразд, Світланко, тоді до побачення. І запроси наступного.
Йдучи коридором, дівчинка намагалася зрозуміти, що примусило її збрехати лікареві щодо снів. І хто такі насправді ці Юра, Соня і всі інші, кого вона вже і не пам'ятала гарненько.

СОН ТРЕТІЙ

ДУХIВ ДЕНЬ

У вiтальнi було шумно і до того накурено, що сивi рядна їдкого тютюнового диму здавалася безладно розвiшаними тюлевими завісками, що їх ліниво колишуть випадкові слабенькі струменi повітря. Світлана насилу протиснулася між сервантом і стільцем, на якому розвалився дядько Слава, що длубався виделкою в зубах, і підійшла до батька.
— Па-ап… Татко! Підемо додому.
Батько уважно подивився на неї і голосно сказав дядькові Яшi:
— Рудий! Ти мою доцю бачив?
Дядько Яша обірвав просторікування на тему шкільного життя, що залишилося в ніжно-блакитному минулому, і завірив тата:
— Так, бачив, бачив, звiсно, бачив. Ти ще учора нас знайомив… Слухай, Жорко, яка вона в тебе велика! Чорт, одинадцять років! Це в нас вже такі діти! От час летить…
— Ага, летить. А між іншим, у мене з класу, з хлопцiв тобто, в першого дитина народилася, — похвалився батько.
— Як то в першого? Ми ж першого у Аліка з Нелкою обмивали! — заперечив дядько Яша і бахнув долонею по столу, від чого його чарка перекинулася, рясно поливши горілкою недоїдки в тарілці. — Нелька, звичайно, жінка, але все ж Алік перший з наших став батьком.
— Ні, я, — не здався тато і покликав, перекриваючи загальний гвалт і перегнувшися через стіл: — Нель! Не-ле! Це у вас з Алькою раніше дитина народилася або в мене? Га?!
Світлана не розчула, що відповіла тітка Неля. Батько принаймні залишився незадоволений, тому що почервонів і заходився вигукувати ім'я дядька Аліка. Світлані це набридло. Вона смикнула його за рукав піджака і повторила:
— Татко, а ну пішли! Увечері “Кабачок “Тринадцять стільців” буде. Я хочу панi Монiку подивитися.
Батько опустився на стілець, ніжно взяв її за потилицю, притиснувшись спiтнiлим чолом до її чола, дихаючи змiшаними похощами “Столичноi” та їжi, прошепотiв:
— Свєтка, а, Свєтка! Ну, яка ж ти настирлива! Вся в мене. Слухай сюди, доцю. П'ятнадцять років, розумієш ти: п'ятнадцять! Ти колись також будеш отак от сидіти разом з однокашниками, коли станеш дорослою тіточкою. І тобі буде дуже неприємно, коли твої діти будуть тягнути тебе додому за штанi… Тобто тьху, за спідницю! Я вже щось забалакуюся…
Батько наморщив чоло і замотав головою.
— А мені нудно! — наполягала Світлана. — Пішли. І раптом там ще буде пан Ципа!
— Бр-р-р, не псуй мені настрій! Не зiпсувай… не псуй! Все, — тато замахав руками. — Я тебе більше ніколи, нi-ко-ли от не буду брати на наші рандеву, домовилися? А зараз будь ласка, Свєтка! Свiтлячок, е? Ну, піди, посидь десь. Почитай там або я не знаю що. Займися дiлом, загалом. Ми тільки от доп'ємо, доллємо, — він подивився на перекинену чарку дядька Яши, саркастично мугикнув і докінчив: — Приймемо кави з тортиком і підемо на вулицю. А, Свєтік-Свiтлячок? Хочеш тортика?
— Ну, гаразд, — поступилася дівчинка.
— От і добре! От і

читати