Завантажити

Юра не повірив своїм очам: мертвотний вогник ожив і мірно блимав.
Підкорити собі язичок полум'я могли лише душі, сильні в розумiннi внутрішньої досконалості. Сонiн дідусь, наприклад, міг змусити трепетати цілі поля вогників. Полум'я Мишкової свічки тремтіло, коли він співав якусь власну пiсеньку. До цього моменту в Юри нічого подібного жлдного разу не виходило.
Однак коли він спробував примусити вогник розгорітися яксильнiше, нічого не вийшло: крихітний язичок полум'я залишився байдужим до його зусиль і блимав у якомусь явно загадковому ритмі, що не залежав від бажань Юри.
— Ні, ти поки ще слабкий, так що не старайся, — м'яко сказала Соня. — Свічка ожила зараз, тому що тебе згадують вгорі…
Вона делікатно замовкла, але юнак зрозумів: звичайно, Соня мала на увазі його маму. І ще він пригадав одну з приказок бабусі Мані: “Жона знайде собі нового, а мати сина — нi за що”. Кому ж і згадувати, як не матусі! Й “іншого” собі не знайшла, вiдколи батько на фронті загинув, і улюбленого наймолодшенького втратила…
Юрі здалося, що протікаючий поруч струмочок смутку на декілька секунд задзюркотiв голосніше і тужливіше.
— Ти можеш піти вгору хоч зараз і бродити там до перших півнів, — утішила його дівчина. Гроно мильних бульбашок в грудях виблискувало, немов на нього раптово впав сонячний промiнчик, що прорізав підземну темряву. Соня тихо вела далi: — Ти щасливіший за мене. Тебе хоч є кому пригадати. А мене от… нікому…
Дійсно, свічка в її долоні горіла як завжди непохитно рівно. Однак дівчина не піддалася смутку, жваво трусонула чорними як ніч кучерями і сказала:
— І хіба ти не дивився в озеро? Не бачив, як ми удвох гуляємо землею?
Соня стверджувала, нiбито в глибині водного дзеркала можна спостерігати минуле і майбутнє. Юра не бачив там нічого, окрім власного відображення (іншими словами, найжалюгіднiшого теперішнього часу) і вважав це такою ж казкою, як історію про непролиті сльози.
— Нічого такого я не бачив, — сказав він і завзято додав: — І не розумію, чом ти досі тут, якщо можна вгору!
Сказано це було абсолютно бездумно, хоч і без жодного злого наміру, ясна рiч.
…Хлопчик тримає в кулачку коника, на якого полював хвилин з п'ятнадцять.
— Ма-а-а, а я упіймав його! Дивись!
Комаха щосили намагається вивільнитися. Лапки лоскочуть шкіру долоні і пальців. Хлопчик все міцніше стискає кулачок, щоб дорогоцінна здобич не вислизнула.
— Нумо покажи, покажи.
Мати схиляється над Юрою. В неї таке обличчя, немов вона готується побачити англiцьку сталеву блоху, підковану алмазними пiдковками на золотих цвяшках.
Хлопчик з торжеством розціпляє кулачок.
Коник мертвий. Намагаючись утримати його, маленький Юра ненавмисно перестарався…
Юнаку на мить здалося, що він перенісся на запашний луг, що лишився в тому далекому сонячному дні. Тільки тепер на долоні замість нерухомої комахи лежала розчавлена Соня. І його обійняв такий саме змішаний із запізнілим каяттям жах, як у дитинстві.
— Я не піду без тебе, — сказала дівчина якимсь чужим голосом, незвично розтягуючи слова. — Я так… прив'язалася до тебе… Ти ж знаєш.
Він знав. Ще й як знав, йолоп! І як це вiн спромiгся бовкнути таке?!
— І зараз не піду… І минулого разу не пішла. І також, між іншим, через тебе.
Юра застиг з розкритим ротом. З виправданнями, що завмерли на кінчику язика. Цікаво, що значить…
— Що значить “минулого разу”? Минулого року, чи що?
Соня відвернулася і повільно пішла геть. Як тоді, при першій зустрічі. І він покликав дівчину майже як тоді:
— Ей, зачекай! Куди ти?
Соня нестримно віддалялася.
— Скільки ж часу я тут?
— Більше року.
“Більше року!” — луною відгукнулися в грудях її слова. Більше року смерті, темряви, безрадісної і безпросвітної. Жах…
А вона?! Вона! Могла давно піти вгору, кинути його самого в гігантській чорній могилі, ім'я якої — Бабин Яр. Але не зробила цього. Залишилася з ним, загрузлим у відчай по саму маківку.
— Соня, а… минулого разу… мені що, не можна було туди? — спитав Юра якомога невимушенiше, щоб хоч якось відхилитися від неприємного русла, у яке пiшла розмова. Дівчина зупинилася, обернулася і жалiбно усміхаючись, мовила:
— Розумієш… Мій дідусь… Я радилася з ним, і він сказав, що тобі… Краще не ходити. Можна, але не треба, як каже один його знайомець. Ти про нього чув, це дядько Сьома, який жив на Малiй Василькiвськiй поруч з синагогою. Так от, дідусь боявся, що ти затужиш за землею і… покинеш нас. А так робити не можна. От я і вирішила не говорити тобі… Тоді.
“Покинеш нас”. Аякже! У погляді Соні читалося щось інше: “Кинеш мене”. А губи її брешуть, весь час брешуть, брешуть, брешуть… І зараз вона безсоромно бреше, і тоді брехала. Не про нього піклується — про себе. І боїться пробовкнутися. Тільки правда все одно назовні вийде, як її не ховай.
Ось чому вона ні на мить не залишала його: пильнувала, щоб не втік! Так пес стереже улюблену кісточку…
Немов гігантська рука, нікому крім нього невидима, розмахнулася і влiпила Юрі доброго стусана. Юнак

читати