Завантажити

світлих очах застиг дитячий вираз. Здавалося, він звик бути маленьким і підкорятися всім і кожному. Цікаво, хто це такий?
“Петриченко Юрій”, — прочитала Світлана.
Десь в підсвідомості повільно дозрів і розпочав розростатися незрозумілий хворобливий інтерес до цього Петриченка Юрія, чия фотографія мовби абсолютно справедливо була вміщена в останньому ряду між фотографіями двох дівчат.
І вiдтак вся фотографія немовби почала об'ємно проявлятися: обличчя всіх зображених раптом зробилися рельєфними, вийшли з площини паперу і ожили… так, несподівано Свiтлана упізнала хлопчака! Це ж… Хто?
Він!!!
Запах тютюнового диму зник, розвіявся. Всі зовнішні звуки, що долинали в кімнату, поступово змовкли (тільки дзюрчання води в крані зробилося надзвичайно гучним). Світло люстри під стелею померкло, і дівчинку огорнула непроглядна пітьма…
* * *
…Потiк, що впадав в озеро крокiв зо двадцять праворуч, голосно дзюрчав. Однак звук цей не радував серце, не веселив душу і не дарував надію, бо не був схожий на жваву говiрку весняного струмочка, що переплітається з частим дроботiнням капілi. Немов тисячі, нi — десятки, сотні тисяч людей мовчки плакали, і їхнi сльози, зливаючися в тоненьку цівку, зміїлися по щільно утоптаній землі і вливалися в озеро. В Озеро Непролитих Сліз.
Юра занурив руку в чорну воду. Важкі як ртуть краплі зірвалися з мокрих пальців, по поверхні пішли правильнi кола. Коли поверхня знов зробилася дзеркально-незворушною, юнак побачив мовби на невеликій глибині своє відображення. Природно дитяче обличчя з пухкими губами, безвільним підборіддям і ясно-сірими очима. Юра скуйовдив і без того розпатлане м'яке волосся, сумно усміхнувся і прошепотiв:
— Що вона знайшла у мені? Нiяк не збагну.
Відображений юнак немовби лежав горiлиць і спрямувавши погляд мимо голови оригіналу, розглядав далеку чорну стелю, вкриту схожими на маленькі шматочки мочалки корінцями трав. І прислухався до дивного відчуття, що вiднедавна народилося в грудях.
…Це більше всього нагадувало невагому мильну бульбашку, що пливе високо над підлогою кухні. Найтоншу яскраво-райдужну сферу, гнану до стелі гарячим повітрям, що підіймається над розжареною газовою плитою, де киплять каструлі і відра.
Юра зовсім ще маленький. Мама пере білизну в оцинкованому кориті. Вона скрутила трубочкою якийсь папірець, умочила його кінчик прямо в мильну воду і на радість синовi видула великиу бульбашку. За дверми кухні лається тітка Клава, тому що із-за маминого корита ні пройти, ні проїхати, а в неї, між іншим, суп. Але Юра і мама дивляться один на одного з виглядом змовників і продовжують стежити за ширянням бульбашки. Хлопчик тихо і радісно сміється. Мати стомлено усміхається. Навколо її губ залягли ранні зморшки.
Бульбашка лопнула. Мило потрапило в очі. Щипле…
…Що це? Сльози?
Iноді йому хотілося плакати, особливо спочатку. І він плакав. Але сліз не було. Справжніх сліз. Соня розповіла одного разу, що оскільки в цьому місці плакати просто неможливо, всі непролиті сльози збираються в озеро, що лежить зараз перед юнаком. Юра так і не зрозумів, чи то сама дівчина вигадала таке, або хтось розповів їй це. Або такою є чиста, мов сльоза правда… Та навіть якщо його непролиті сльози і приєднувалися декілька разів до численних струмочків туги і смутку, зараз їх не було. Зараз в грудях надималася невагома райдужна бульбашка, яка тягнула до земляної стелі і несла його слідом за собою.
— Сьогодні Духiв день.
Юнак сів і озирнувся. Схвильована Соня стояла у нього в ногах. Сукня, що вільними складками спадала до самої чорної підлоги, стала ще більш помітною. Тепер прекрасні лінії її тіла проглядали через все ще доволi тонкий одяг, мов крізь молочно-білу пелену туману, завдяки чому Юра вже сприймав дівчину без колишнього почуття внутрішнього відторгнення.
— Сьогодні Духiв день, — повторила Соня.
— Ну то й що?
Юра щиро дивувався, чому дівчина так схвилювалася з приводу якогось там Духова дня. Тут не було ні Нового Року, ні Восьмого Березня, ні Першотравня, ні Дня Перемоги, ні Жовтневих свят, ані П'ятого Грудня — ніяких звичних земних дат. Взагалі ніяких днів. Ба навіть найменшої зачіпки для відліку. Суцільна безпросвітна тягучка з чорного як пiдгорiлий сироп часу.
— Це чудовий день, — пояснила Соня. — Нам можна вгору.
Райдужна бульбашка в грудях з тріском луснула. Юнак безладно підстрибнув і одразу ж знов шльопнувся на утоптану глиняну підлогу. Проте, чи дiйсно відразу? Здається, на мить він все ж завис…
Тепер в грудях росло вже ціле гроно мильних бульбашок. Найлегша піна, яка нiжно огортала і зігрівала змучене серце.
— Чом же ти відразу не сказала! — Юра спробував вдати обурення, але не був у силах прикидатися, то ж весело і безтурботно розреготався, пiдхопився і кинувся до дівчини. Точно! Він так і летів над чорною підлогою, невагомий, немов пушинка.
— Як здорово! — захоплювався юнак. Соня упіймала його на літу, поривчасто обійняла, сказала:
— Дурненький, ти й сам міг би здогадатися, — і показала на його свічку.

читати