Завантажити

цілком серйозно:
— Запам'ятай: мерцям належить бути серед мертвих. Так що коли не роздумав, летiмо на цвинтар. Це найбiльш пiдходяще місце.
— А це далеко?
Погляд Соні зробився здивованим.
— Як! Ти жив на Куренiвцi і не знаєш, де цвинтар?
Юра розгублено знизав плечима.
— А де твою бабусю ховали?
— Вона назад у село поїхала, ще коли моя сестра школу закінчувала, — відповів юнак і з незрозумiлої причини відчув себе винним за переїзд бабусі Манi і за незнання місцезнаходження кладовища. Соня ненадовго замислилася, але раптом схопила його за руку і помчала уперед з такою швидкістю, що дерева, ліхтарні стовпи і будинки так і замиготіли в них під ногами.
Юра не встиг навіть здивуватися, як вони минули безмовний Пташиний ринок, перетнули злиття вулиць Фрунзе і Вишгородської і засковзили над маленькими городиками, лишаючи ліворуч вбогі приватні домiвки, а праворуч — автомагістраль, залізничний міст і насип з рейками.
— От ніколи б не подумав, що це тут, — прошепотiв юнак, коли проскочивши через відкриту хвіртку в звичайній дощатій огорожі, вони опинилися на посипаному гравієм невеличкому майданчику перед кладовищенською конторою. — Адже тут і школа моя неподалiк, і на базар скільки разів бігав… Дивно все це.
Попереду на пагорку смутно сіріли рівні ряди могил.
— Так і живуть люди, — замислено мовила Соня. — Народжуються, ходять по землі незрозуміло для чого — і бояться заглянути в кінець. Просто бояться, тому що там незмінно увижається маленький горбик землi. Думати про це надто неприємно, от вони і не думають. Не думають собі, не думають, а там дивишся — починають будувати на кістках Бабиного Яру.
Юра похнюпився і скривджено засопів.
— Ти не сердься, — вже ласкаво сказала дівчина і обійняла його за плечі. — Чи то я кращою за інших була свого часу? Просто треба ж про щось розмiрковувати, сидячи на березі озера, а які тільки думки тоді в голову не лізуть!
— Авжеж, — несміло погодився юнак. Соня мило посміхнулася. І почалася найдивнiша екскурсія з усіх, які Юра міг пригадати.
Невтомна Соня тягала його туди i сюди по цвинтарю, раз-у-раз зупинялася і знаходила нехай два-три слова, зате про кожного похованого тут. Але більш за все запам'ятався самий початок їхнього вояжу, коли зависши над невеликим догляненим квітничком, Соня вказала на невелику фотографію симпатичної дівчини і сумно мовила:
— Зіна Савенко. Батько напився вщент, згвалтував її і зарубав сокирою. Вона досі дуже нещасна. Може, коли від рідної людини, це гірше мого і твого.
Фотографія на емалевому овалі розміщувалася в закругленій верхній частині високого сірого пам'ятника, увінчаного невеликим хрестиком. Її мовби підтримував вигнений дугою напис: “Єдина дочка”. Нижче після імені і дат стояло:
“Трагічно загинула
на вісімнадцятому році життя
Пробач менi, донечко,
рідна моя голубонько,
що не змогла тебе
врятувати від звіра батька”
На зворотньому боцi був ще один напис:
“Закотилося навіки
моє ясне сонечко”
— Її мати всю себе вклала в пам'ятник. Це і вправду єдине, що їй залишилося, — кинула Соня і потягнула його на дитячу ділянку, де якось відразу врізалася в пам'ять фотографія миленького хлопчика в капорi, ім'я “Акимцев Сашенька” і епітафія:
“Дитина для близьких не помирає,
а разом з ними жити припиняє”.
Коли вони пропливали над могилою, що майже зрівнялася із землею i про поховану у якiй людину крихітна табличка на низенькому хресті, майже зниклому в землi, повідомляла лише, що тут лежить:
П А З Ю
Р А
(з приводу чого Соня зауважила: “Ось це просто і зі смаком! Як “Люсьен” і “Естер” в романі”), юнак був вже невиразимо пригнічений величезною кількістю найрізноманітніших трагічних доль, які, виявляється, десятиріччями накопичувалися на клаптику землі, затиснутому між дорогами, садами і городами… і були абсолютно йому невідомі. Ба навiть більше — непiдозрюванi.
Але чим далі, тим ставало гірше. Соня повернула пыд гору і потягнула Юру на єврейські ділянки. В очах зарябiло від незвичних написів на ідиш, та й могилки здебільшого скидалися на маленькі фортеці: бетонні і нешліфовані базальтові прямокутники на землі замість квітників, на маленькому приземкуватому пам'ятнику (чи то безглуздий горбочок, що вельми нагадував всохлий з недбайливості будівничих розчин, чи то башточка броньовика) — крихітне “гніздо ластiвки” з грудкою землі і двома-трьома квіточками. Проте Юра швидко зрозумів причину так напрочуд важкої архітектури: більш “людські” пам'ятники майже без виключення виявилися в плачевному стані, тоді як з “маленької фортецi” не вдалося б збити ні табличку, ані фотографію (яких там не було), ні розтрощити квітничок. Хіба що фарбою облити можна було “вежу броньовика”, плюнути або сходити на неї до вiтру. Зате проти лома або кувалди вона би в будь-якому випадку вистояла.
От вже коли Юра готовий був провалитися крізь землю, так це перед грубо оштукатуреним будиночком, за загратованим віконцем якого (мовби у в'язниці) покоївся такий собi Вінницький В.Я.. І все тому, що одну з стінок

читати