Завантажити

вiдправляли “на дружину” разом з Колькою Моторчиком. Щоправда, нічого особливого там не відбувалося, ніяких надзвичайних випадків. Посиділи у дежурцi, мляво покалякали, попили чаю (Юра шкодував, що з ними не було Веньки; от тоді б час минув набагато цікавіше!). Нап'явши червоні пов'язки, пройшлися по вулицях. І все. Але як раптом Мишко і Мишка дізнаються, що він… ну, також хтось на кшталт дружинника… Також сука.
Юра невдоволено засопів.
— Проте нема чого гарячкувати з приводу ментiв, як ти. Вони також люди, і жити їм чимось треба. Звичайно, спосіб їхнього життя їх не виправдовує, але і тебе не виправдовує твоя ненависть, — глухо мовив гітарист. Дівчина здивовано поглянула на нього і протягнула:
— Чи-и-во-о-о?
— Лаятися, кажу, не треба. І зневажати їх нема чого, — голос Мишка зміцнів, він дивився тепер просто в очі Мишці. Та сказала з жалем:
— Від кого я все це вислуховую! Вони запхнули тебе в дурдомчик, загнали в кут, примусили спалити віршики — і тепер ти говориш таке! Та тьху на тебе після цього!.. Між іншим, ранше ти казав зовсiм не те.
— От і дурень був! — огризнувся гітарист. — І якщо з-за цього (так, саме з-за цього! що ти на мене вирячилася?!) подох мов собака, отже, туди й дорога. І дурень був, що не встиг нічого зробити, крім як позубоскалити.
Соня знов подала юнаковi знак, однак він не рушив з місця, здивований Мишковими словами не менше вiд його подруги.
— Когось ти мені нагадуєш, — дівчина підозріло дивилася на гітариста. Той втомлено зітхнув.
— Слухайте, у вас є прекрасна можливість поспілкуватися з Борухом Пінхусовичем і з його знайомими, а ви нею не користуєтеся. Та зрозумійте ви нарешті…
— Мені і так все ясно. Ач від кого ти набрався, — дівчина зло позирнула на Соню. — Ну, дякую тобі досхочу, моя дорогенька! Я-то, дурна, раділа, шо от, мовляв, пристойна дiвка, а ти… познайомила! І за дідулю твойого дякую, і за Старого Сьому, і за цю… ну, яка теж вірші писала… Телiга, чи шо? Видно, накатали на неї “телiгу”, от і назвалася. Теж мені, вищі iстоти в білих шмотках. Тьху! Ні зневажати, ні ненавидіти толково не вмієте. А я от буду. Буду, хоч менi грець, хоч в с… кiнець!
Юрі дуже не подобалося, що Мишка так розлютилася на Соню. Однак він чомусь не наважувався заступитися за дівчину. Не те щоб злякався розбурханої повiї (хоч, якщо чесно, то трiшки злякався також). Однак щось незрозумiле утримувало його значно мiцнiше, ніж страх…
Поглянувши на Соню і на Мишка, юнак все зрозумів: ці двоє були напрочуд спокійні! Немов весь гнів Мишки виливався не на них, а на когось iншого, абсолютно стороннього. Соня навіть доброзичливо усміхалася. Повiю це тiльки ще більше дратувало. Але гітарист приборкав подружку з надзвичайною легкiстю. Він клацнув пальцями (немов натиснув на вбудований в Мишку вимикач звуку) та заговорив повільно і тихо:
— Ти плутаєш дві абсолютно різні речі. Не вміють ненавидіти низькість, підлоту і лицемірство самi тільки блаженненькi так беззубі від природи йолопи царя небесного. Ми ж уміємо ненавидіти, але розуміємо, що ненавидіти просто не можна. Це шкідливо.
— Кому? Сукам? — єхидно спитала Мишка. Однак в її голосі юнак відчув приховану невпевненість. Так відрізняється звук тріснутого дзвоника від ясного заливчастого передзвону цілого.
— Насамперед, тобі самiй. Але й іншим не менш. Сонiн дідусь (спасибі йому!) говорить дуже розумні речі, однак часто не договорює їх до кінця. Мені важко судити, чом саме він так робить: чи то не хоче, не бажає додумувати; чи то йому просто нецікаво сушити голову над такими дрібницями, що на наш погляд зовсiм не є дрібницями; чи то не знаходить за потрібне говорити усього, щоб ми могли хоч трошки розвинути наші мiзки.
— Ну, почав мораль читати, як у дитячій кімнаті міліції, — Мишка шумно зітхнула і відвернулася. Гітарист продовжував, мовби нічого не сталося:
— Та яка різниця, хто кого ненавидить: ти — або тебе?! Важливо, що ненавидить якась жива людина. Ненависть накопичується в повітрі, як заздрість, підлота, тупість. Як будь-яке зло. Зрештою це і призводить до жахливої біди! От в цьому і полягає правда, така проста і елементарна, що ми, розумні телепні, ніяк не можемо додуматися до неї, доки нас не нажене куля або не втопить у багнюцi!
Юра затремтів і повільно, надзвичайно повільно пiдвiвся. Це була розрядка душевного напруження, що накопичувалося з моменту виходу на землю. Він знав, відчував, що не все ще вiдбулося, що попереду нацважливiше на сьогодні. І ось це найважливiше прийшло зі словами Мишка:
— Ми перестали вчитися на чужих помилках, а долі це набридло. І тепер доля мститься на кожному поколінні, приблизно раз на двадцять років. Ні, ви слухайте! — гукнув він, побачивши, що Юра задкує, а Мишка намагається затиснути вуха долонями. — Слухайте. Бабин Яр почався в сорок першому, це Соніна біда. Наша біда трапилася рівно через двадцять років, в шістдесят першому. І все це в одному і тому ж місті, більш за те — в одному місці! Хочете перевірити, вiдкиньте ще двадцять років. Що виходить? Громадянська

читати