Завантажити

Юру за руку і спробувала розтлумачити:
— Тобі ж казали: готується належна зустріч одного з тих, хто організував замивання Бабиного Яра.
— Екзекуцію йому влаштуємо, — вагомо пообіцяв Мишко, задоволено потираючи руки. — Як в Ярослава Гашека: “Урочисте шмагання”, “Продовження урочистого шмагання”. Добре сказано!
Юру скрутило від цих слів. Він спробував уточнити:
— Так що, його… той… просто так і вiдшмагають? — чим викликав новий приступ вбивчого реготу Мишки.
— У “Швейку”, між іншим, ніякого шмагання немає і близько. Просто військові частини відправляють на фронт як “гарматне м'ясо”. І все. В нас також не буде ніякого рукоприкладства, за цим вже доглянуть, не бійся, — вагомо пообіцяв гітарист. — Смішний ти все ж, Юрко. Не знаєш навіть звичайних засобів порозважатися тут. Та якби ти не був таким дрімучим неуком і хоч зрідка перечитував “Князя Серебряного”, то знав би, як відбувається екзекуція.
Тут Мишко встав навшпиньки, зачимчикував перед ними, загугнявив:
— Здоровий будь, царю наш батюшко Іоанне Васильовичу! Здоровий будь, міський голова наш Йосипе Лексiйовичу! — кланяючись після кожного “здоровий будь”.
— Сам усе побачиш і сам усе скажеш, — підтвердила Соня. — Головне, не бійся: в потрібний момент потрібні слова приходять самі.
— А ти влаштовувала комусь екзекуцію? — із завмиранням серця спитав Юра.
— Не я, а ми, — відповіла дівчина. — Багато, дуже багато людей, наших і не наших організували Бабин Яр, і всі вони дуже заслужили і заслуговують на гарячу зустріч. А ти… Невже ти думаєш, що найстрашнiше покарання для душі — висікти рiзками тіло! Мертвому тілу до того ж не боляче. Крім цього несправедливо, щоб із-за душі страждала матеріальна оболонка. Так буквально карають лише вгорі. А найбiльша насолода і найстрашнiше покарання (тут вже з якого боку дивитися) — це говорити правду в очі.
Юнак опустився на земляну підлогу, якнайзручніше влаштувався бiля ніг Соні, обхопив голову руками і почав думати, що ж він скаже цій особi, яку зараз побачить уперше. Але думки плуталися, спліталися і розбігалися, мов залізничнi рейки на великій товарній станції.
Гітарист сказав, що будуть ховати Йосипа Олексійовича Доводова, голову Міськради. Закопають його там, де з чорної стелі звішується упираючись в саму підлогу потворний наріст, що нагадує чи то гігантський сталактит, чи перевернуту піраміду. Юра пам'ятав, як подібна піраміда росла над трамваєм, що потрапив у сель. Вгорі то була яма, тут же — сталактит на стелі. Коли яму закопають, все повернеться на місце, а на землянiй підлозі залишиться труна. Скоро вона буде крайньою в правильному ряду інших домовин, деякi з них більш заможнi, але переважна більшість вельми багаті, деякі напiвзотлiлi, поїдені гробаками, а деякі новісінькі. Кажуть, це центральна алея Байкового цвинтаря, однак за життя Юра тут ніколи не бував.
Взагалі-то дивно буде бачити такого великого начальника, запросто стояти з ним лицем до лиця. Юнак пам'ятав, що мама багато писала в різні інстанції щодо квартири, і найвищою з цих інстанцій була саме Міськрада (їй радили звернутися в Це-Ка, проте вона так і не наважилася, незважаючи на невичерпну рішучість домогтися окремої квартири; Юра знав, чого боїться мама: ніякими “погорільцями” вони насправді не були, тато загинув на фронті якось погано, не так як треба, і його вдова досі побоювалася несподіванок від партії, так само як і від органів). Отже, питання про їхню квартиру вирішував цей самий Доводов. Тобто не вирішував, тому що мама весь час лаялася, що всі її листи “спускають” назад в районний Виконком. А потім бабуся Маня повернулася в село і там померла (затужила в місті, а з-за тата вони навіть на похорони до неї не поїхали, просто обірвали всі зв'язки, шукайте вiтру в полi!), старший брат подався в Узбекистан, сестра вийшла заміж і переїхала, і мама залишилася в комуналцi з Юрою, а двi особи у кімнаті — хіба ж це тіснота, громадянка Петріченко?! Та й молодший син от-от піде до армії служити… І ніякої квартирної проблеми для них більше не існувало.
А синок же не в армію пішов, а на той світ. Дезертирував, підла душа, як тато… А пітьма — як штрафний батальйон…
Але що ж все-таки сказати Доводову? “Ох і сволота ж Ви, Йосипе Олексійовичу, якщо в підлеглому Вам місті таке життя!” Ні, лаяти сходу, та ще незнайомоу людину — негарно якось, та й взагалі Юра не лаявся майже. От Мишка — інша справа… “Поганим головою Мiськради Ви були, якщо…” Не годиться. На місці Бабиного Яра якраз і мали намiр побудувати якнайбільше нових будинків, щоб менше було комуналок.
До чого тут комуналки, дійсно?! От причепилися недоречно… “І закортiло ж Вам, Йосипе Олексійовичу, затівати будівництво в такому місці…” А чого ж це ти, бовдуре, сунув у прокляте місце! Сам винен.
Та-а-ак, ситуацiя…
Юнак озирнувся довкола і здивувався тому, скільки народу з'явилося, доки він мудрував. І все більше в білому одязi, як Мишко і Соня, з сяючими обличчями. Є й такі, як він, нормальні мешканці пекла, об'єднані чимось невловимим, спiльним у виразі

читати