Завантажити

Взагалі я нічо собi, чи не так, ге? Так щитав багато хто.
З цими словами вона розляглася на підлозі лiворуч від труни у вельми вульгарнiй позi і чабиряючи ніжками в миленьких панчiшках, поцікавилася:
— Ви ж були гультяєм і баболюбом у вільний од роботи час, чи нi?
Найсуперечливiшi почуття обійняли Доводова. Це відбилося на його обличчі, видали внутрішню боротьбу і пальці, що нервово ворушилися. Нарешті він що рвонулася до Мишки, але на його плечі лягли руки Чубика, і матрос наказав:
— Сидіти. Сиди, дивись і слухай.
Миша заспівав:
— Глядите, мы не робкого десятка,
Глядите, наши руки в мозолях.
Поэтому всегда с нас взятки гладки:
Ведь мы сжимаем молоты в руках!
Ох, если нам шарахнуть постараться,
Чтоб мир капитализма сразу сдох…
До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток — чтой-то вроде трех.
І почався хід.
Загиблі під час селя вишикувалися довгим ланцюжком, по черзі підходили до труни і мовчки дивилися Доводову в очі. Потім говорили щось, кланялися і віддалялися. Були тут дівчата з телефонної будки, обидві в довгих білих сукнях; був дiдуганчик у вушанцi, ватнику, ватяних штанях і у валянках, що збирав принесений потоком води хмиз. Було і багато інших, кого Юра не знав і до сорому свого з ким так і не познайомився за півтора року пітьму. Він же, підійшовши до Доводова, збентежено покахикав і тихо заговорив:
— Ви не подумайте, товаришу Доводов, я вас ні в чому такому не звинувачую. Чесно. І взагалі я не розбираюся… Але я тут подумав і от що вирішив: піду на землю. Вгору, — юнак замовк і зітхнув, немов вантажник, який скинув з плечей важкий лантух (так він і справдi позбувся тягаря, висловивши вголос своє рішення, яке хотів залишити таємницею). Потім повiв далi: — Миша, який от на гітарі грає, сказав, що це не останнє нещастя у нас в Києві. А я не хочу! Розумієте, не хочу, щоб ще хтось гинув. Тому я повернуся вгору і розповім все-все… про все. От.
Божевiльний погляд Доводова, доведеного загиблими до повного відчаю, на секунду зробився більш осмисленим. Здається, Юра був єдиним, хто не докоряв колишньому міському головi або не знущався над ним. Та юнака відтіснили, ледве Чубик помітив, що похований тягнеться до нього. Тепер перед Доводовим, сіпаючись і безглуздо витріщивши очі, проходили божевільні з корпусу психіатричної лікарні, що обвалився в потік. Проте один з них, мірою виснаження обличчя схожий на солдат військового ескорту, тримався цілком по-людському. Він доброзичливо посміхнувся і махнув рукою Мишку, гітарист кивнув у відповідь, не перестаючи грати. Людина ця затрималася перед Доводовим надовго.
Тим часом до юнака підбігла схвильована Соня і швидко зашепотiла:
— Юро, Юрасю, що ти надумав! Як же це ти відправишся на землю? А як же я, як же ми, Юрасику?!
Він втупився собі під ноги і несподівано твердо заявив:
— Ні, я піду вгору. Я повинен попередити їх…
— Але ти не зможеш! — перервала юнака Соня. — Просто не зможеш. Хто виходить звідси, той все забуває. Такий закон. Юрасику, зрозумій: ти забудеш!
— Не забуду, не забуду, — уперто повторював юнак, стискав зуби, стискав кулаки, шипів, тремтів і знов повторював мов закляття: — Не забуду!
— Нехай так, — не дуже впевнено погодилася Соня. — Але хто тобі повірить? Уяви, що вийдеш на вулицю і скажеш: люди, завтра станеться лихо, ви всі помрете. Так тебе живо замкнуть туди, звідки з'явився Мишко! Або ти хочеш до “Павловки”? Бути серед цих місяці! можливо, роки! Переконувати виключно їх, божевiльних…
Дівчина показала на натовп підвиваючих осiб, що сіпалися і додала:
— Не надто приємна перспектива! Вгорі не прийнято вірити в такі речі. Кассандрi і тій не повірили, Юрасю.
Тут повз труну пішли діти, маленькі гарненькі амурчики із засвіченими свічечками в рученятках, дівчатка в платтячках, хлопчики в чистесеньких костюмчиках, в беретиках або в картузиках. Цілодобовий дитячий садок. Йшли парами: хлопчик-дівчинка, хлопчик-дівчинка… Вели їх дві виховательки, також зі свічками. У Доводова затряслася нижня щелепа, він спробував відвернутися.
— Дивись, — коротко наказав Чубик.
Хлопчик і дівчинка, якi йшли четвертими за рахунком, несподівано кинулися до труни, вправно видралися на коліна до похованого і смикаючи рученятками лацкани його піджака, тужливо затягнули:
— Дя-адь, а, дядечко, а скоро наші мами заберуть нас звідси? Дя-адь, а, дядечко, скажи, а?
Доводов гидливо відбивався від дітей, намагався зсадити їх на земляну підлогу. Але Чубик мовчки трусонув його, і нещасний перестав чинити опір, лише дрібно тремтів і схлипував. Вихователька, що йшла в кінці, сiла поруч з Мишкою, щоб після відвести дітей.
— А до мене мама вже прийшла, ага! — переможно сказав малюк в біленькій сорочечцi, в синеньких штанцятах з шлеєчками і в крихітних черевичках. Його вела за руку молодиця в халаті і капцях, навколо горла якої обернулася пурпурово-фіолетова смуга, а обличчя мало бузково-чорний відтінок. Порівнявшися з труною, вона зупинилася, розмахнулася і вліпила Доводову важкого ляпаса.
—

читати