Завантажити

Не можна! — крикнув один солдат, вискочив з шеренги і схопивши її за вільну руку, повторив: — Не можна. Тільки говорити.
— Нічого, товаришеві Йосипу Олексійовичу корисно. Треба ж залишки гриму струсити! — холодно помітила Мишка, знизуючи плечиками.
— Лікарі сказали, що в мене більше не буде дітей. Миколонька перший і останній, — карбувала удавлениця. — Цей вбив Миколоньку, а я не змогла жити без нього.
— Вирішував не він один. І взагалі наш дядько — жалюгідний стрілочник. А інші живі. Але ми і їх зустрінемо. Свого часу, — пообіцяв гітарист, перервавши на декілька секунд спів.
Хлопчик і дівчинка, якi влаштувалися на колiнах у Доводова, із заздрістю проводжали поглядами щасливчика, до якого прийшла мама. А той крокував з гордим виглядом, лихо підтягаючи штанці з шлеєчками.
Сцена, що розігралася бiля труни, додала юнаковi рішучостi. Він показав на дітей, що віддалялися і спитав Соню:
— Хіба ти хочеш, щоб колись ще загинули отакі малюки?
Дівчина не відповіла.
— Отож, треба піти і розповісти.
— А й дiйсно, нехай пiде, — сказав Борух Пінхусович, нечутно наближаючися iззаду. — Нехай підніметься вгору. А якщо навіть він все забуде, як те й належить, ми нагадаємо.
— Але дідусю! — вигукнула Соня. — Хіба не ти говорив…
— І повторю те ж саме, — підтвердив старий. — Це необдуманий вiдчайдушний крок, це дурiсть, це зрештою небезпечно і шкідливо для нього. Але прив'язаний вантаж землі тягне його назад, а вірьовку ти обрізати не зуміла. Юра піде, Сонюшко. Нічого не вдiєш.
Вони стояли втрьох і дивилися на тих людей, хто проходив мимо труни, на апатичного, вже байдужого до всього Доводова, жалюгідного, пригніченого, на сидячих в нього на руках дiтлахiв. Вихователька чекала закінчення ходи. Мишка виляла задком і чабиряла ніжками в чулочках. Мишко співав:
— До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток — чтой-то вроде трех.
А його пісня була ну дуже довга!..
* * *
Навколо Свiтлани з'юрмилися однокласницi й Ольга Василівна. Хлоп'ята стовпилися на невеликій відстані, про щось шепотілися і вказували на Світлану пальцями. Міліціонер неквапом повертався на свій пiст, зрідка озираючись.
— Що з тобою сталося? — стривожено спитала вчителька. Дівчата поставили Світлану на ноги і приводили в порядок її шкільну форму, обтрушуючи пил і відтираючи плямки прилиплого бруду.
— Дрібніці, Ольго Васильєвно… Василiвно. Голову закружляло… обнесло… запаморочилося себто… в очах потемніло, я й упала, — відповіла вона, намагаючися здаватися бадьорою і веселою. А сама тим часом думала: це ж там, унизу, в неї під ногами все вiдбувалося!..
— Таке з ними трапляється. Ги-и-и, — Сергiйко Безбородько криво посміхався і весь сяяв, зазделегідь передчуваючи задоволення від власного жартика. — Спочатку непритомнiють, потім їх нудить, потім черевце росте, потім…
— Ти-и, Бородатий! — заволала Лариска Карпенко і кинулася до Сергiйка.
— А потім бебi… Бе-е-е!.. Е-е-е!.. М-ме-е-е!.. Ма-а-а!.. — замекав і заволав той, за що негайно дiстав сумкою по голові від Лариски, що наздогнала його і завищав вже майже непідробно: — Ой, ма-а!
Хлоп'ята заіржали, неначе стадо молоденьких гарячих жеребчикiв.
— Та схаменіться ви нарешті! Припинiть негайно! — закричала вчителька. — Ви ж на кладовищі, кінець кінцем. Карпенко, Безбородько! Ти в мене, Сергію, двійку по поведінці отримаєш обов’язково! Це я тобі твердо обіцяю.
Нарешті всі угамувалися і повільно повернулися до ворiт. Світлана йшла позаду всіх, обережно ступаючи по асфальту вузенького тротуарчика і думала, що раптом досі Доводов сидить на кришці труни, а перед ним проходять люди, вбиті розчерком його пера на якомусь наказі, плані забудови району або іншому документі, що сповіщає невдалий кінець Бабиного Яра і початок світлого міста майбутнього… І зрозуміло, вона не помічала ні могил славетних партизанських командирів Ковпака і Федорова, ні пам'ятника великому вченому Патону, ні Максиму Рильському, ні іншим письменникам і поетам. Не помітила вона навіть янголят, що також чудом збереглися над старими могилами з цього боку алеї. Навіть коли Ольга Василівна вказала на ажурну альтанку біля самих воріт і шепотом повідомила школярiв, що згiдно з чутками, там похована мати самого Молотова, дівчина не вийшла з напiвсонного стану. Проте, ніхто не прореагував на слова вчительки, бо підлітки не знали, хто такий Молотів.
— Все на сьогодні, діти. Йдіть додому, на наступному уроці вивчаємо й розповідаємо біографію Лесі Українки, а також читаємо першу дію “Лісової пісні”. До побачення.
Школярi подалися юрбою вниз по Байковій вулиці до зупинки трамвая. Ольга Василівна запропонувала провести трохи Світлану, взяла її під руку.
— Давай-но пройдемося, — сказала вчителька. — Тобі корисне свіже повітря після того, як ти опритомніла.
Дівчина йшла поруч з Ольгою Василівною, із задоволенням підставляючи обличчя поривам свіжого весняного вітерця. Після цвинтарних переживань, сповнених темряви, отримуване задоволення було особливо яскравим і солодким, як

читати