Завантажити

— Та скікі тобі можна говорить, шоб ти нє розговарювала зі мною по-українському! Не вмію я по-українському й не понімаю! Як не можеш по-польському, давай обично, як у городє говорять.
Свiтлана слабо усміхнулася, хоч їй впору було плакати: баба Надя (до речi, як і все село) говорила на страхітливій суміші російської і української, яку називала чомусь польською, а від літературно-шкільної мови Свiтлани сахалася, як чорт від ладану. Ось як зараз…
— Розумієте, баба Надя, — повторила Свiтлана і зам'ялася, підбираючи аргументи, які не образили б стару, але і були б досить переконливими. — Напевно, поїдемо ми з Алечкою звідси. Погано тут у вас… Аля не їсть… Умов ніяких, змучилася я…
Баба Надя підійшла ближче, витягла шию так, що її голова вилізла з хусток, немов равлик зi спiрального будиночка і спитала здивовано:
— Та куди ж це ти поїдеш?
— До себе повернуся, в Київ.
Баба Надя примружила підсліпуваті очі, пожувала безкровними губами.
— Та ти шо, дівка, із розуму зійшла?! Там же нєльзя, там же радіахтивне геть усе!
Свiтлана відчула, як на її праву щоку скотилася сльоза.
— Це ми з Алечкою — дві радіації.
Баба Надя виконала танець на місці, схожий на танець дресированої собачки: махнула рукою, потупцювала, закивала, обернулася, схопилася за поперек, і з її вуст вирвався протяжний звук. Так вона робила завжди в момент сильного хвилювання. Потім повторила своє протяжне:
— А бо-о-о-про… — що означало: “А Боже ж ти мій!” — А бо-о-о-про… Ото ти наслухалася розговорів отієї старої суки?! Ото собі отакеє надумала?! Та плюнь ти на неї, вона усю жисть така дурна! Та якшо вона тобі не дай'бо іще шось скаже, то я візьму дрючка та й приб'ю її на місці, трасці її матері! Та я їй ув пику її паганющу плюну та й очi їй повикарябую! Та шоб їй повилазило, шоб вона не діждала, курва, якшо iз-за неї дитина отако мучається!
— Ні, баба Надя, спасибі вам, але ми напевно поїдемо, — тихо, однак рішуче сказала Свiтлана (а сльози все лилися). — Навіщо вам з-за нас неприємностi.
Старенька повторила танець на місці, потім напустилася на неї:
— А ти скаженая! Заладила собі: поїдимо, поїдимо… Сиди тут, трасці твоїй матері! Тут погано, а там іще худше! Чого ти розревілася, дурна? Ти ж дитину тітьками кормиш, хіба хочеш, шоб молоко в тебе ізгоріло?! Сиди, говорю, тут і не рипайсь! Ти Гєнина жінка, Алєчка його дитина, і я вас не одпущу, доки радіація не ущухне!
Настрій від настановлень старенької не поліпшився, але напруженiсть зникла. Свiтлана знову відчула безмірну втому. Знов їхати кудись, хоч би і додому… Поспати б! А наважитися на переїзд ніколи не пізно. Тільки не зараз. Не зараз…
— Спасибі вам, баба Надя.
Стара заморгала, втягнула голову в хустки, поправила пасмо волосся, що вибилося звiдти, всмiхнулася, продемонструвавши поодинокi гнилі зуби.
— Отож бо й ба… Спасібо! І нє думай мені уїхать! Іди собі до дитини. Як хочеш, борщу попоїж, мнясо там іще осталося. А я піду ляжу, бо пізно вже. Полуношнічає ця клянеться Вєра, шоб їй повилазило, шоб вона усю свою оставшуся жисть добра нє бачила! Спати вже тре.
Спати… Щаслива баба Надя!
Свiтлана пройшла в сусідню кімнату. Аля спала, солодко усміхаючись. Сопіти перестала. Свiтлана помацала пелюшки: сухо. Сіла на край ліжка, прийнялася розглядати миле личко, так схоже на Генкине. Відразу видно: папина доця…
Господи, та за що ж це все?! Наприкінці квітня було так тепло, добре. Вони гуляли вдвох по Русанiвцi, Гена гордо котив червону коляску з їхньою Алькою. У суботу збиралися рвонути до Гiдропарку, ненадовго, звичайно, але хоча би “для поновлення сезону”, щоб пройтися по місточку, де колись зустрічалися. З самого ранку подзвонила мама: “Свєтiк, не пийте ніхто воду з кранів. Кажуть, щось сталося на Пріп'яті. Здається, в Чорнобилі. Тепер вся вода заражена”. Прогулянку в Гiдропарк відмінили. Гена цілий день мотався до знайомих на Оболонь і возив бідонами воду: сказали, Оболонь забезпечується від артезіанських свердловин. Увечері вони всі дружно сміялися. І вона, і Генка, і свекруха зі свекром, тому що ніде ніякого зараження не було. І виливали воду. А назавтра виявилося, що було, що це на атомній станції, але вітер поки дує на Білорусію, так що в Києві все гаразд. Поки що гаразд…
У вівторок Генцi надiслали повістку з військкомату. Колись мама раділа: чудово, що зять військовий будівельник, так ще й в запасі. Нехай цивiльний, але такий і квартиру відремонтує, і дачу побудує. А якщо і призвуть до армії, хоч воювати не буде. А тепер раптом саме ця військова професія виявилася найпотрiбнiшою нарівні з пожежником і вертолiтником. Світлана ходила у військкомат, принижувалася, плакала, говорила, що в них от дочка двомісячна. “У вас одна дитина, а не десять. У вас батьки, у нього батьки. Що ви хочете? Це недовго, за тиждень повернеться. Звільніть кабінет”. А вийшовши за двері почула, як майор сказав капітану: “Ну от, ще в однієї корови йо…ря забрали”. Капітан пвддакнув: “З жиру біситься”.
На Травневі свята вітер вже дув на Київ. По телевізору

читати