Завантажити

виставлена на стіл проти сонця склянка лимонаду з бульбашками газу і рясною піною.
Найбільше радувало те, що Юра Петриченко повернувся на землю, вгору, як говорили в пеклi. Тільки от цікаво, чи вдалося йому попередити людей про катастрофу, що загрожвала місту? І що це за катастрофа…
Світла спохмурніла, спіткнулася об вибоїну в асфальті. Ольга Василівна вчасно підтримала її.
А що станеться, коли раптом Юра не зможе попередити? Якщо йому не повірять… Якщо він дійсно забув… Десь-то Юра бродить зараз, бліда, примарна тінь. Нещасненький, самотній… Як його знайти? Як допомогти?
— Світлано, скажи, що з тобою сталося?
От, тепер її бiдою зацiкавилася улюблена вчителька. Недарма це!..
— Скажи, Світлано, тільки чесно.
— А що, видно, що сталося? — неохоче спитала дівчина.
— Видно. Ти йшла по кладовищу, мов по битому склу. Ти що, могил злякалася?
Вони стояли спиравшись ліктями на поручні невеликого містка через Либiдь, швидка каламутна вода якої мчала просто в них під ногами. За спиною рипіли трамваї, праворуч по насипу час від часу проносилися зі свистом і ревiнням залізничні потяги.
А дівчина мовчала, тому що… розгубилася, не знаючи, чи допомагати Юрі, як допомагати, що саме робити, де шукати його…
— Розумієте, Ольго Василівно, — розпочала вона обережно… і раптом її немов прорвало! Світлана розповіла все, що пам'ятала, починаючи з першого сну і аж до тих сумнівів, що мучать її тепер. Дівчина не знала, що з нею коїться. Сама себе не розуміла. Звичайно, Ольга Василівна просто чудова, любима вчителька, Світлана цілком їй довіряла. Але розповiдати таке…
— Дівчинка, послухай, а тебе не водили до психіатра?
Ось цього і слiд було чекати! Цього дівчина боялася більше всього! Її відчай був настільки великий, що вона готова була прямо з містка стрибнути в брудний холодний потік.
— Якось мама тягала до невропатолога. Виявилося, все гаразд. Давно, — насилу призналася Світлана (а в голові мутилося від огиди і стукало: от дурепа набита, довірилася на свою голову!). — Але потім я нікому нічого не розповiдала. Вам першiй…
Дівчина здригнулася, тому що рука Ольги Василівни обережно лягла їй на плечі.
— Що я можу тобі сказати…
(А що ви можете сказати, дорога і любима вчителько! Все це суцільна маячня…)
— Твої сни… або не знаю, як їх назвати… Здається, ти начиталася на ніч Гоголя. “Майська ніч”, “Страшна помста” або ще щось в цьому роді. “Вiй”, наприклад. Всі ці живі мерці під землею — марення якесь.
(Зрозуміло, Ольга Василівна!)
Світлана затремтіла, вчителька почала обережно погладжувати її волосся.
— Але хто тобі розповів про Куренiвку? Звідки ти все знаєш?
Вона недочула?!
Світлана повільно повернула голову і подивилася на вчительку. Ольга Василівна допитливо вдивлялася в обличчя дівчини, немов відповідь була написана в глибині її очей.
— Ніхто не розповiдав. Я бачила, — пробелькотiла Світла.
— Але ж ти ще не народилася в шістдесят першому році, як же ти могла бачити? Увi сні? У тому сні? — допитувалася вчителька. Світлана мовчки кивнула.
— Дивно.
Ольга Василівна дивилася вздовж “коридора”, утвореного залізничним насипом і бетонною огорожею меблевої фабрики. Говорила повільно, нестерпно повільно:
— Я була тоді не Куренiвцi і бачила все. Тільки от не пам'ятаю, в березні це було або в квітні. Понеділок був точно, і число тринадцяте. (Світла здригнулася.) Господи, яка тоді була гроза! (Світла знов здригнулася.) Моя мама прокинулася вночі і говорила, що зроду не пам'ятає такого. А вранці сусіди сказали: на Куренiвцi повінь, розлилася багнюка, є загиблі. В мене батько працював на взуттєвій фабриці, у них щось там з планом було, ночами продукцію “гнали”, і він саме мав їхати додому після нічної зміни. (“Як Юра”, — з острахом подумала дівчина.) На своє щастя тато затримався на роботі довше, ніж розраховував і не попав під сель. Господи, дівчинко, ти не уявляєш, що там було! Люди поверталися з третьої зміни і їхали на першу, перезмінка в трамвайному депо, де купа народу; тут все і полилося. Ми з мамою нічого не знаємо, телефон на фабриці не відповідає. У неї руки-ноги віднялися, я дала їй валер'янки, сама кинулася на вулицю, дiсталася з Шулявки на Поділ — трамваї не ходять, лінію на Пущу перерізало. Зупинила вантажiвку, сказала: “В мене тато на Куренiвцi”. Водій без зайвих розмов посадив у кабіну, їдемо, я тiльки реву, дівча ще зовсiм, двадцять років…
Ольга Василівна на деякий час замовкла, проковтнула грудку, що пiдiйшла до горла. По насипу мчав довжелезний товарний потяг. Колеса уривчасто стукотiли на стиках рейок: тк-тк, тк-тк, тк-тк… Здавалося, кінця не буде пропиленим вагонеткам, цистернам і платформам.
— Біля “Еталона” він мене зсадив, далі йшла пішки. Ноги заплітаються, а я йду… Все болото багна було оточене піднятими по тривозі солдатами і міліціонерами в два або три ряди. Я кричу: “Там тато!” Не пускають. Попленталася назад. Пам'ятаю, мчить мимо вантажiвка, кузов забитий меблями. Дверцята шафи відкриті, плескають, з внутрішньої сторони

читати