Завантажити

дзеркало, і в ньому відбивається вся вулиця. Потім вертоліт пролетів, дивлюся — з нього схiдцi спущені, а на них причепився манюсенький чоловічок, чорненька така комашинка. Я подумала: “Хоч би мого татка так витягли!” Але він затримався на фабриці, а я й не знала. Додому прийшла вже вдень, а там — тато. Живий. Що тут зі мною було! Господи, що було…
— А багнюку розкопували? — спитала Світлана, коли вчителька знов замовкла.
— Розкопували. Наші потім повідомили: загинуло десять осiб. Ті, хто слухав “Голос”, говорили, що загинуло десять тисяч. Але в таких випадках завжди треба брати середнє, — Ольга Василівна виразно подивилася на дівчину, і вона чудово зрозуміла значення цього погляду: ні вчителька, ні її знайомі — ніхто не слухає ворожі радіостанції, і взагалі Ольга Василівна нічого їй щойно не говорила. — Загинуло сотні дві-три, не більше. Тільки ніхто ніколи їх не перераховував.
— А кого все-таки відкопали? — наполягала Світла.
— Депо трамвайне розкопували, поруч з депо трамвай з пасажирами занесло. Касира якогось з великими грошима накрило. Двох дівчат в телефонній будці знайшли…
Не утерпівши при згадці про останніх, Світлана з надією спитала:
— А Юру… Юру Петриченка також знайшли? Він там був, трохи вище по схилу. Йому деревом ноги придавило, але він вирився… — однак вчителька так поглянула на дівчину, то вона одразу ж замовкла.
— Звідки я знаю, як їх всіх звали! Доволi народу загинуло, і все. Адже ще унизу бiля “Спартака” лікарня була і будинків скільки, і на вулицях. Кажуть, гірку підмило, і корпус “Павловки” обвалився, дитсадок знесло.
“Отже, все це правда! Все точно так і було”, — подумала Світлана, почувши останні слова.
— А ти кажеш, Юра Петриченко. Хто ж його знає! Крім того, як розкопували? Йде сапер з міношукачем, де почує дзвінок, там і копають. А інше, кажуть, бульдозерами зарівняли, коли Бабин Яр засипали.
Дівчина ошелешено подивилася на вчительку.
— Що ти на мене витрiщилася! — незрозуміло чому розсердилася Ольга Василівна, але одразу ж одумалася і тихо сказала: — Пробач, погарячкувала. Неприємно все це… Так, засипали! Не замили, так засипали. Немає там нічого, поїдь і подивись. Дерева, тобто, виросли, і стоїть чи то дикий парк, чи то кволий лісок посеред Києва. Так що ніхто б твого Юру і шукати не став. Навіть якби мав бажання. Не було його. І взагалі нічого не було!
Світла не розуміла Ольгу Василівну. Як це не було?! Вона ж сама говорила…
— Так не можна, Ольго Василівно! Треба попередити людей.
Вчителька посміхнулася їй, але сказала цілком серйозно:
— Ти зрозумій мене вiрно, дівчинко. Не лізь куди не треба. Не сунься. Не непритомнiй…
— А Доводов! — вигукнула Світлана, вмить пожвавiшавши. І знов обличчя Ольги Василівни похмурнiло.
— Що Доводов? Ну, ніс йому на пам'ятнику декілька разів відбили, так тепер міліціонер чатує. Але хіба ж він один був! Один вирішував, де будувати?
— Саме так, не один! — гарячкувато викрикнула Світлана. — А якщо так, залишилися інші. І вони готують нову біду!
— Яку? — вчителька дивилася на дівчину якось здивовано і в той же час з жалем. Але що Світла могла сказати, якщо сама задавалася цим же питанням!..
— Шістдесят один плюс двадцять… — прошепотiла вона. — В вісімдесят першому щось трапиться, Ольго Василівно. Так Мишко сказав…
— А саме?..
— Трапиться, і край, — не здавалася Світла. Вчителька сплеснула руками і вiдкарбувала:
— Тобі що, на Короленка п'ятнадцять захотілося?
— А що там? — не зрозуміла Світла.
— КДБ.
Дівчина затремтіла.
— Ти якого року народження?
— Шістдесят четвертого.
— Отже, це сталося за три роки до твоєї появи на світ. Чудово, — Ольга Василівна заговорила повчально: — Яке тобі взагалі до цього дiло? І куди ти пхаєшся, дурненька! Розумієш, чим це пахне? Мені сказала, і гаразд. Іншим не раджу. Скрізь є очі й вуха. Ти… ти хоч розумієш? Євтушенка шельмували, Кузнєцова вислали, а вона про Бабин Яр! Дурна ти, хоч так говорити непедагогічно. Схаменися, прокинься — і забудь. Ти єврейка?
— Н-ні, — Світла перелякано відсахнулася, але тут же спитала: — А чому єврейка? Там що, інших не стріляли?
Ольга Василівна закусила губу.
— Стріляли. І свій табір там був, і з Дарницi ганяли, і Дніпровську флотилію покосили. (“І Чубика”, — подумала Світлана.) Ми ж про це оповiдання проходили, пам'ятаєш? (“Як не пам'ятати, Ольго Василівно!”) А цивільних скільки! Просто вони голосніше за iнших кричать. Але вони їдуть в свій Ізраїль, їм можна. (Світла пригадала напис на будиночку.) А ти тут залишишся.
— Але… — спробувала заперечити Світлана.
— Ніяких “але” з цього моменту! — суворо веліла вчителька. — Бабиного Яра немає, і Юри ніякого немає і не було. І на Куренiвцi нічого не було. А вулиця імені Доводова в Києві є і буде. Всі мовчать, і ти мовчи. А біди ніякої не трапиться, це вже точно твої фантазії… Ясно?
Зрештою, раз Юра наважився, нехай сам і попереджає, вона ж бо тут при чому? Ольга Василівна має рацiю…
Світлана безнадійно подивилася в обличчя схвильованої

читати