Завантажити

нею — як бути? Або додому повертатися подихати, або в удавку…
Свiтлана насилу підвелася з ліжка, випросталася. Ні, так не годиться, так скоро “дах поїде”. Нехай тільки спробує хто сунутися — горлянку за Альку перегризе! Кого ото злякалася? Баби Віри та їй подібних?! Вона ж молода, дужа. А щоб сил побільше мати, щоб не тільки зі старою паскудою впоратися, а і з мужиком при необхідності (ич залякала, відьма проклята!), треба сил набратися. А для цього треба роздягнутися — і спати, спати… Спати, спати по палатах, піонери, жовтенята…
Куди там спати, он там купа пелюшок лежить, завтра Альку не буде в що загортати! Ой, вона ж воду гріла! Забула. “Казанок” вже абсолютно не “варить”, навіть вшива бабка її змогла залякати… Ну, попрацюємо ще трохи, це все пусте, і страх, і сон.
Свiтлана спорудила з двох стільців і ковдри ширмочку для дівчинки, запалила лампу (вона слабенька, всього лише шістнадцять ват), щоби прати тут же. Після візиту баби Віри хотілося бути якнайближче до маленької: хто цю стару каргу знає, як би чого не вийшло… Отже, залякала все ж, сволота!
Свiтлана вийшла в сусідню кімнату. Баба Надя ворочалася на жарко протопленiй (навеснi, у травні!) печі, кашляла і бурмотіла увi снi. Свiтлана взяла два відра з водою, миску під мишку, повернулася до себе, зігнулася — і завертiвся конвейєр: намилити, покласти, зачекати, намилюючи тим часом наступну, відтерти, прополоскати, намилити, покласти… Їй здавалося, що очі зараз луснуть, а мозок розплавиться, мов полишене на сонцi желе.
Світлана перепрала вже майже все, коли їй здалося, що світло за спиною бiля вікна стало яскравішим. Раптом баба Віра підпалила будинок?! Вона різко обернулася…
Він сидів на стільці біля самої стіни, поклавши ногу на ногу. Весь білий, ледь сріблястий, блискучий з голови до п'ят. Довгі тонкі пальці сплетені на коліні. Запаморочливого крою штанi, парусинові черевики, сорочка розстібнута до сонячного сплетiння.
Свiтлана знову втупилася у миску, але похитнулася і ледь не впала. От була б красотища: падіння з точним зануренням обличчя в мильну воду! А загалом, не заважає освіжитися. Корисно, коли мерці увижаються. Все-таки збожеволіла, значить. З'їхала з глузду.
— Драстуй, пусюнчику.
Свiтлана так стисла пелюшку, що мильна пiна розлетілася по кімнаті. Треба після прибрати…
— Драстуй, кажу.
Невже він там?! Раніше вона хоч засинала, тепер же все відбувається наяву: мило попало в поріз на пальці, ранка скнiє. Ущипнула себе: боляче. Обернулася.
Біла людина як і раніше сиділа на стільці. Сиділа і терпляче чекала відповіді.
— Я Світлана.
— Я знаю.
Говорить як нормальна людина, губи рухаються. А голос дивний: йде не від нього, а неначе зсередини тебе.
— Ти Мишко, я тебе упiзнала, — Свiтлана підняла руки вгору і затисла передпліччями вуха (непомітно, немов щоб почухати їх), але голос гостя залишився чітким, трохи іронічним і як і раніше, йшов зсередини:
— Абсолютно вірно. Тільки можеш не перевіряти: я тобі не увижаюся, я насправді є.
Свiтлана витерла руки об сукню, тильним боком долоні змахнула піт з чола. Про всяк випадок пiдсiла ближче до Альки. Миша ледь помітно усміхнувся.
— Ні Юра, ані ти особливою кмітливістю не відрізнялися: нi раніше, анi тепер.
До чого тут Юра, якого вона і не знала ніколи?..
Гість поблажливо посміхнувся і охоче пояснив:
— Ти до пусюнчика до того ж, до чого лялечка до гусені, а метелик — до лялечки. Минулого разу ти була Юрком. Так що знала ти його ду-у-уже добре.
У неї точно “дах поїхав” від безсоння! Свiтлана рвонулася, щоб пiдхопитися з ліжка, бігти в сусідню кімнату, розбудити бабу Надю, покликати на допомогу… щоб хоч щось зробити, лише б не божеволіти покірно!.. Проте так і залишилася сидіти. У закипаючих від безсоння мiзках народжувалися незрозумілі веселощі, розливалися в голові, сповзали униз по тілу.
Так вона була чоловіком! Не зовсім ще чоловіком, правда, але неокрiплим молодиком. Жила в протарганенiй комуналцi з фанерними перегородками. Вчилася в одному класі з дядьком Ігорем…
Отже, вона про себе розпитувала!
Про себе бачила сни!!!
Свiтлана повалилася на ліжко, мерзлякувато зіщулилася, обхопила свою нещасну хвору голову і істерично засміялася. Таке з нею було лише одного разу: їх найперших прийняли в комсомол, п'ять пiдлiткiв з класу, і всі дівчата, вiдмiнницi, жодного хлопчиська; вони зібралися вдома в Алки Соболевої, накупили лимонаду, але Алка сказала, що подібну подію треба відмічати поміцніше і витягла з холодильника почату батьками пляшку “сухого”; і от вони налили собі по склянці “Дюшесу”, накрапали туди усього по одній-єдиній капелюшечці вина, кинули свої значки (як в кіно бійці кидали в казанки зі спиртом ордени та медалі) і випили. Обмили. Як вони тоді сп'яніли! І від чого? Від краплинки “сухарика” в лимонаді! Того разу Свiтлана була така ж до божевілля легка, відчайдушно-весела. Тільки тепер їй додатково моторошно. Не від того, що Мишко читає думки, а скорiш тому, що вона якось відразу йому повірила; от і виникло таке дивне

читати