Завантажити

Соню” і регулярно святкує Духiв день на могилі Федора Величковського. Ми з Мишкою ходимо парою, тільки тепер в різних світах. Борух Пінхусович був абсолютно правий щодо її імені: вона як господиня зустрічає знов прибулих, піклується про них. Її волосся остаточно відросло і стало просто прекрасним. Ще навіть кращим, ніж було насправді.
— А ти?
— Господиня Мишка допомагає зорієнтуватися, взятися доладу і не робити дурниць в своєму світі, я в своєму, — Миша виразно подивився на Свiтлану. — А таких, хто робить дурницi, останнім часом ой як багато. Набагато більше, ніж треба.
Вони помовчали. Свiтлана мляво обмiрковувала почуте і поступово все більше дивувалася, чом Мишко ні слова не сказав про Соню. Адже Юра… тобто вона була… був… загалом, ближче всiх до пусюнчика була Соня. Так в чiм же рiч?
— З Сонею особлива історія, — порушивши обіцянку не відповідати на думки, мовив гість. — Вона піднялася у другий свiт, та не змогла піти і утриматися далеко від тебе… і пішла слiдом за тобою. Коротше, ти стала її каменем, що нестримно тягне на землю. Тепер Соня разом з тобою і як завжди допомагає тобі.
Свiтлана здивовано вирячилася на Мишка. Значить, Соня також на землі! Найвірнiша, найближча душа продовжує піклуватися про неї…
— Гена, — здогадалася Свiтлана, зі змішаним почуттям радості, захоплення і страху за долю коханої людини думаючи, що от він як завжди рятує її, та ще й Альку, в далекому Чорнобилі.
— Ні, — гість заперечно мотнув головою. — З Генкою ти могла і не зустрітися, а Соня неодмінно хотіла бути поруч з тобою. У будь-якому разi. Розумієш? Поряд — і допомогти тобі виконати задумане Юрою, тому що ти очевидно провалилася, замовкнувши після першої ж розмови з Ольгою Василівною.
Свiтлана гарячково перебирала подумки імена всіх своїх подружок, періодично повертаючись до Генки.
— Ну, й повiльно ти міркуєш, пусюнчику!
Хто ж? Хто? Не мама ж iз татом, вони старшi… Стоп-стоп, щось в цьому є… Її мама і вона, її дочка. Мама — і дочка…
Мама!!!
Підвівшися на прямих руках, Свiтлана з жахом дивилася на Альку.
— Нарешті додумався. Поздоровляю, пусюнчику.
Свiтланi здавалося, що волосся ворушиться на голові, а тіло повільно вкривається огидним липким потом і “гусячою” шкірою.
Це що ж таке?! Оця маленька беззахисна істота і є Соня?! Це така помiчниця?!
—Саме так, помiчниця. Я ж не сказав “захищати”, я сказав “допомогти виконати задумане”. Твоя дочка може народитися тільки від тебе. Про неї ти мимоволi станеш піклуватися (чому і повинна вчитися), і її оберігатимеш від наступної біди.
— В-вiд як-кої ще нас-с-ступної?
У Свiтлани тремтіла нижня щелепа. Миша випрямився і немов би виріс. Голос його звучав глухо:
— Яка станеться ще за двадцять років. Думаєш, Чорнобиль — це остання катастрофа? Дзуськи! Твоє покоління отримало ляпаса, як і попереднє, але люди, здається, знов нічому не навчилися.
— Це вже зараз видно? — із завмиранням серця спитала Свiтлана.
— На жаль. Але в людей є поки ще двадцять років, щоб одуматися. Цього разу їм було подаровано п'ять додаткових років відстрочки; наступного разу зайві роки можуть бути забрані, а може, знов станеться відстрочка. Цього навіть я не знаю. Не знаю також, що саме станеться. Але можу сказати точно: на черзі покоління твоєї Аленьки.
Свiтлана пiдповзла до Алi на животі і нависла над нею, немов бажаючи тілом затулити доньку від будь-якої незнаної загрози. І вчувалося їй цокання чи то старовинних ходикiв в кімнаті у баби Наді, чи то годинника долі.
— Що ж робити? — спитала вона, відчуваючи себе аж ніяк не краще вiд зацькованого зайчатка.
— Те, заради чого відправився сюди Юра. Заради чого тут ти, — Миша говорив спокійно, але наполегливо. — Як і у всіх людей, у тебе є шанс на другу спробу. Доля милосердна, вона завжди дає шанс. Завжди, пусюнчику. Розповіси ж усе людям. Попередь.
— Як?..
— Не знаю. Думай. Вирішуй. Твій вибір здійснився на парадній екзекуції восени шістдесят третього. За тебе твою роботу ніхто не зробить, — гість пiдвiвся зі стільця, підплив упритул до ліжка і благально промовив: — Але врахуй, схибити цього разу не можна. Досі ти відповідала лише за своє життя, тепер же — за своє і додатково ще за Алечкине. На тобі лежить віднині велика відповідальність і як на тiй, що говорила відкрито зi мною, мешканцем другого світу. І вимагатимуть вiд тебе цього разу значно бiльше. І ще. Аля не набагато сильніша за тебе: Соня пробула у другому свiті дуже замало. До тебе поспішала, пусюнчику. Такі от справи.
Тут дівчинка солодко позіхнула, відкрила оченятка, побачила гостя… і посмiхнулася, немов старому знайомому, заборсалася і мовби потягнулася до нього. Свiтлана автоматично помацала пелюшки: сухі. Це Мишко розбудив Алечку… Несподівана iдея спала на думку разом зi словами гостя:
— Допоможи їй; вона вже допомагає тобі.
— А вона… знає? Знатиме? — спитала Свiтлана, що запідозрила недобре після того, як Алька знову потяглася до Міше.
— Що ти! — гість махнув рукою. — Навіщо їй знати, що вона була колись Сонею,

читати