Завантажити

несправедливості Свiтлана навіть підстрибнула. Миша спокійно схрестив руки на грудях.
— А хто ж iще! Попереджали: не ходи. Про тягар на ногах хiба забула? Юра повернувся вгору, став тобою, не відпочивши як слід ні у другому, ні в більш високих світах. Він мовби пірнув, не вдихнувши свіжого повітря, до того ж iще пішов на рекордну для себе глибину. І ти після цього дивуєшся, чому захлинулася в беспросвiтностi!..
— А що було робити?! — у відчаї крикнула Свiтлана. Від її крику в сусідній кімнаті завозилася на протопленій печі баба Надя, хоч Алька продовжувала спокiйненько спати. Свiтлана перелякано затулила рот долонею.
— Треба було робити те, що збирався зробити Юра: розповісти людям про майбутню катастрофу, — твердо і рішуче викарбував Мишко. — Слухали б тебе чи ні, то справа десята. Говорити треба було, а не мовчати. Ти ж Свiтлана, та, яка несесвітло! І навіть якщо ти про все це дізналася випадково, навіть якщо передбачити, що все це не про тебе — скажи, як можна було залишатися осторонь? Не розумію…
— Хто б мені повірив, — Свiтлана безнадійно махнула рукою.
— Знов ти за своє! — роздратовано вигукнув гість. — А Юрі про що говорили?! Дивний ти все ж, пусюнчику: храбруєш, робиш дурість, а дiстанеш під ребра — одразу в кущі. Не можна так! От і розплутуй вузлики, тобою ж зав'язанi. І скажи спасибі, що хоч допомогли тобі з Алькою поїхати, — Миша знов якось дивно поглянув на дівчинку. — Що ти літаком відлітала, а не поїздом їхала (а що на вокзалі було, ти чула), що квитки не на кінець травня дістали, а на середину, і що взагалі баба Надя погодилася тебе прийняти. Знаєш, адже запросто можна було влаштувати так, щоб вона відмовилася. Куди б ти тоді подалася?
А куди їй ще подiтися!..
— Ця допомога тобі за те, що однiй-єдинiй людині ти все ж наважилася розповісти про свої сни: Ользі Василівні твоїй. До речі, вона напросилася тоді провести тебе аж ніяк не випадково і не випадково стала розпитувати тебе. Завваж, її навчили поговорити з тобою. Ач, дивина: дівчина зомлiла на цвинтарi!
— Вона добре до мене ставилася! — обурено закричала Свiтлана, на мить засумнівавшися в чистоті почуттів улюбленої вчительки.
— Ти несправедлива до неї, — обережно помітив Міша, немовби оцінюючи останню думку спiвбесiдницi. — Її навчали не доброму ставленню до тебе, не увазi і любовi. Це було б жорстоко. Але вона могла просто провести тебе до трамвая, не задаючи зайвих питань на тему. А ти, мовляв, не забилася? А в головi бiльше не паморочиться? От і добре. Посадила, і поїхали. А так вона стала пробним каменем. І ти вмить зламалася.
— Твоя робота? — втомлено спитала зневiрена Свiтлана, яка додатково пригадала, як в небі лопнула струна.
— Наша, — таємниче повідомив гість. — Врахуй, не я один спостерігаю за тобою. Та й не за тобою однією.
Останні Мишковi слова з новою силою розбурхали хвилювання невідомості, і з завмиранням серця Свiтлана спитала:
— Скажи… а за… Геною ви… часом не спостерігаєте?
Гість спохмурнів і засвітився ще яскравіше, але незважаючи на це світло залишилося м'яким і не різало ока.
— Що з Генкою? — повторила Свiтлана настирливо і пiдвелася. Миша мовчав.
— Скажи.
— Не можу. Не повинен. Сама дізнаєшся.
Вона молитовно простягнула руки до гостя і повільно пішла до нього. Але раптом ноги підкосилися, Свiтлана опустилася на коліна. Чи то подіяло жорстке: “Не повинен”, — чи щось iще, тільки вона закинула голову, і з напiврозтулених губ вилетів древній крик, протяжне бабине завивання. Так вили над білим тілом коханого чоловіка, втиканим довгими кочiвничими стрілами з чорним оперенням ще вдови дружинникiв князя Ігоря. Так волала і плакала Ярославна на крiпосному валу в Путівлi.
— Мовчи і їж свою кашу повною ложкою, — прошипiв крізь зуби Мишко. — Зрештою, нічого такого про твого Гену я не сказав.
Свiтлана пригадала, що князь Ігор утiк з половецького полону і повернувся до своєї княгинi. На мить їй зробилося легше. Адже багато, дуже багато княжих дружинникiв так і не повернулося до своїх домiвок…
— Він кинув мене. Пішов, — сказала вона безнадійно і додала те, чого боялася більш за все: — Пішов назавжди.
Гість мовчав, не переконуючи її ні в чому. Ні найменшої надії ба навiть натяку… Свiтлана встала з колін, зсутулившись попленталася до ліжка, звалилася в ноги до Альки і спитала, лише б спитати будь-що:
— Гаразд, не говориш, і не треба. А як там у вас інші? Як ти сам?
— Отак-то краще, — Миша посміхнувся. — Він не кинув тебе, врахуй. Він мав зробити це, і зробив. І ти це знаєш. Ти б не покохала Гену, якби він був іншим…
У словах Мишка, здавалося, мiстився певний натяк. Свiтлана так і упилася жадібним поглядом в губи гостя… Однак Мишко вже говорив з найповнішою неупередженістю:
— Борух Пінхусович тепер в четвертому світі, я сам влаштувався у другому, Мишка і Чубик як і раніше в пеклi.
Свiтлана тихенько здригнулася і продовжувала грати в запитання:
— Чим же ви там займаєтеся?
— Так хто чим. Чубик сибаритствує, як тургенiвський Аркадій, грає “Рыбачку

читати