Завантажити

вчительки (здавалося, очі її благали дівчину: ну, скажи, скажи! Погодься для свого ж блага!), перевела погляд на поручні мосту, на насип, за яким сідало сонце і насилу вичавила:
— Ясно.
І негайно внутрішнім слухом вловила дивний звук, немовби в небі лопнула туго натягнута струна, а потім хтось зітхнув.
— От і чудово, якщо ясно, — вчителька відразу пом'якшала. — А тепер пішли на трамвай, пізно вже. Тобі краще? Тоді бігом! Он якраз “дев'ятка” їде.
І вони заспiшили до зупинки.

БЕЗСОННИЙ ЕПІЛОГ

ЙШОВ ШОСТИЙ РІК КОМУНІЗМУ…

Аля все частіше закривала оченята, все рідше за покрикувала. Нарешті вона покрутилася в коконі з ситцевих пелюшок, влаштовуючись позручніше, повернула голiвку трохи вліво, задумливо пожувала соску і затихла, ледь чутно засопiвши. Свiтлана насторожилася: раптом у дівчинки нежить!.. Нi, здалося. Просто людина стомилася, проживши ще один день, от і сопить. А може, це дитяче хропіння. Загалом, спить, і гаразд.
Свiтлана поцілувала доньку. Від неї йшов смачний дитячий запах молока, чистоти і беззахисної невинності, яку треба день і ніч охороняти від всіляких ворогів: комарів, застуди, мікробів, протягів, холоду, жари, здуття черевця і ще багато від чого, багато, чого… А як тут уберегти, якщо місцина чужа, незнайома і так хочеться спати… спа-ати… спа-а-ати…
У двері будинки постукали, Свiтлана стрепенулася. У сусідній кімнаті зарипіли мостини: баба Надя пішла зустрічати гостей. Цікаво, хто це проти ночi заявився? Свiтлана прислухалася.
Ага, сусідка прийшла, баба Віра. Що ото їй треба? Свiтлана не любила цю неприємну стару. Сусідка весь час якось дивно косилася з-за огорожі на неї та на Алечку, похмуро бурчала під ніс. Свiтлана одразу ж з новою силою відчула втому. Як хочеться спати! Цей тиждень в селі був суцільною каторгою: ні гарячої води тобi, ні звичайного водопроводу, ні ванни, ні нормального туалету. Поліклініки й лікарів немає, але це ще терпиме, тільки б з Алечкою нічого не трапилося. І люди, між іншим, так все життя живуть! От наприклад, баба Надя.
Але є щось гірше, з чим також все життя живуть:
Від Гени також нічого, зовсім анiчогiсiнько…
По шкірі поповзли огиднi мурашки, в головi запаморочилося, в очах зарябило. Свiтлана відчула, що зараз просто впаде на підлогу, заповзе під ліжко і засне. Нехай хоч ріжуть її, хоч смажать. Якщо здогадаються шукати під ліжком, звичайно…
Ні, треба хоч би зцідити молоко. Не вистачало їй маститу в такій глушині! Свiтлана довго терла очі і скронi, проганяючи сон, потім взяла маленьку мисочку, розстібнула сукню, гудзики ліфчика і заходилася зосереджено м'яти груди між долонями. Спочатку молоко бризкало тоненькими пружними цівочками, видаючи пiд час удару об мисочку тоненький звук: дзззi, дзззi, дзззi… Потім видавлювалося краплями, нарешті зникло. Свiтлана витерла сосцi фланелевою ганчiрочкою, привела одяг до ладу, перелила рідину в чисту пляшечку (про всяк випадок) і понесла в сусідню кімнату до холодильника, подумки жартуючи над собою: “План зi здачі державі і Альцi молока виконаний, нічний надій досяг рекордної величини і склав двадцять грамів”. Здається, Алька поїла гірше, нiж вчора. Паршивка маленька…
Наблизившись до холодильника, Свiтлана почула з сіней переляканий голос баби Наді: “Та ти шо таке говориш, Вєра?! Хреста на тобі нєт, чи шо?” Сусідка відповідала тихо, слів не розібрати, але в голосі її відчувалися ненависть і злоба. Свiтлана уперто мотнула головою, сховала молоко, дістала пляшечку зі старим, щоб помити; і тут обидві стара заговорили голосно, майже закричали.
БАБА НАДЯ: “Та схаменися ти наконєц! Хіба можна таке на дитину говорить?!”
БАБА ВIРА: “А якого чорта ти цих радіацій у село пустила?! Я тобі не одна такоє скажу: вижени їх ік чортовій матері, хай свой Києв із Чорнобилєм нараз заражають!”
БАБА НАДЯ: “Вєра, іди геть од мене! Це ж дитина Гєнина, це ж його жінка, вона йще теж дитина, двадцять два год дівці! А ти хіба нє помніш себе, як молодая була?!”
БАБА ВIРА: “Вони дві радіації, а радіація заразная як чорт! Хай вони убираються звідсіля, й усе! Як ти хочеш, то мо’здихать із ними разом!”
БАБА НАДЯ: “Та це шоб ти іздохла, халепа! Шоб твій язик падлючий спухнув, о! Шоб тобі повилазило! Забирайсь од мене геть, скаженная!”
На тому битва й закінчилася. Натикаючися в темряві на відра і бурмочучи прокляття, сусідка забралася геть. Баба Надя увійшла в кімнату, човгаючи по нефарбованій підлозі підбитими шкірою валянками. Була вона маленька, худенька і дуже старезна, з обличчям, зморшкувата коричнева шкіра якого скидалася на кору дерева, і незважаючи на травневу спеку, крім валянок носила довгу байкову сукню, теплий кожух і дві вовнянi хустки.
Свiтлана стояла біля холодильника, тримала в руці пляшечку зі старим молоком і напружено витягнувшись, немов сомнамбула гойдалася взад-уперед, взад-уперед. Баба Надя підійшла до неї, струсила за руку. Свiтлана не прореагувала.
— Ти шо, дочка, ге? Чого се ти?
— Розумієте, баба Надя… — почала вона, однак старенька тут же замахала руками і зарепетувала:

читати