Завантажити

показували демонстрацію, а увечері в програмі “Час” — як з вертольотів кидають на реактор, що вибухнув мішки з піском. Щоб попасти в реактор, треба бути над ним. “Там на вертольотах днища спеціальні, свинцеві”, — з надією сказала свекруха. Свекор вибатькувався і вимкнув телевізор.
Перед від'їздом Генка розкопав в шафі довідники з фізики і хімії, знайшов розділ про ізотопи, сказав, що про стронцій і цезій краще не думати. Про йод він підрахував по періоду напіврозпаду, що коли зараз його кількість умовно прийняти за одиницю, то нуль і одна десята від цієї кількості залишиться десь на початку серпня. Сказав також, що все це вчать студенти в будь-якому інституті на курсах цивільної оборони, що всi держкерiвники тупоголові і недолугi, якщо не можуть побудувати на папірці в клітинку криву “два в ступенi мінус ікс” і що в будь-якому підручнику рекомендується вийти з зони ядерного зараження, тому Свiтланi з Алькою варто забратися з Києва на все літо. Свекруха сказала, що рівень радіації поки низький, у них на роботі міряли саморобним приборчиком і намiряли п'ять одиниць (щоправда, ніхто не знає, яких саме: рентген за секунду або мілірентген за годину!). Генка заявив, що у них небезпечна не прониклива радіація, а радіоактивне забруднення, що це абсолютно інший фактор, а п'ять рентген за годину — це зовнішня межа зони “А” ядерного вибуху. Сказав — і поїхав. Пішов. “Як на фронт”, — плакала свекруха. Свекор обізвав її і велів не рюмсати. Але сам скрипів зубами.
Свiтлана вірила Генцi.
Всі родичі з її боку жили занадто близько. Дали телеграму в Богом забуте селище троюрідній бабусі Гени. Погодилася прийняти. Тато взяв на роботі вiдгул і провів цілий день в черзі за квитками. Дістати вдалося тільки на чотирнадцяте травня. Від Генки не було нічого, ні дзвінка, ні рядка.
У Жулянах коїлося щось неймовірне, але говорили, що на вокзалі ще гірше: люди багато дiб стоять пліч-о-пліч і не можуть поїхати. Тут також було повно народу, і в основному жінки з дітьми. Здавалося, аеропорт перетворився в колосальну Кімнату матері та дитини. Бачити це було тим більш незвичайно, що дітей на вулицю намагалися не виводити. Обговорювали становище, казали, що дитячі садки будуть вивозити централiзовано, але тут же заперечували, що навпаки не будуть, що навіть видали наказ щодо цього. Говорили, що тиждень тому в Борисполі бачили, як дружини і діти урядових чиновників сідали в спеціальний літак, що летів кудись в Азію і що кожний на боцi мав протигаз. Ніяк не могли розібратися, де будуть проходити практику школярі і студенти, чи будуть їх вивозити. У швидкісне гасіння пожежі і закидування реактора мішками, нехай навіть зі свинцем, ніхто не вірив. Колективно вирішили і погодилися, що треба кидати все до дiдька лисого і драпати, що правильно роблять жінки з “Арсеналу”, які пишуть заяву на відпустку за свій рахунок, кидають її на стіл начальнику і йдуть, не дочекавшися навіть візи з дозволом. “Евакуація, як у війну”, — навперебій твердили мати і свекруха, що проводжали Свiтлану з Алькою. У літаку взагалі був суцільний “курчатник”, самi “груднички”. Вищать, кричать. Поруч зi Свiтланою сиділа молода жінка і хлопчик років чотирьох. “Жених вашiй буде”, — намагалася жартувати та. У багажному вiдсiку також сиділи жінки з дітьми, що проникли в літак без квитків, за хабарi. І також жартували. Як не дивно, за речі ніхто не турбувався.
Київ переживав другий вибух: вибух створення анекдотів. Жарти були все більшими “чорні”, гумор чи то остаточно зневiрених, чи то смертників.
Кияни бувають веселі і меткі: меткі знайшли спосіб поїхати (це про неї і Альку), веселі залишилися і розповiдають анекдоти.
Міжнародний обмін: міняю квартиру в Нью-Йорку на будь-яку квартиру в будь-якому місті. Хиросиму, Нагасакі і Київ не пропонувати.
Портрет киянина двохтисячного року: лисий імпотент з “Київським” тортом.
Частівки:
“Запорожец” — не машина,
Киевлянин — не мужчина.
Если хочешь быть отцом,
Закрывай яйцо свинцом.
Отойди, противный,
Ты ради'активный.
Господи, це ж про них з Алькой!!! Над чим бо сміємося, Господи!..
Світла щосили упилася зубами в зап'ястку, щоб не закричати. Розціпила щелепи — на шкірі залишився пурпуровий віночок з ямками від зубів.
Ось і баба Віра, дурна та стара, дорiкає їм: радіації, заразливі, геть! Відійди, противний, ти радi'активний. Ну, невже їм нікуди податися, невже немає місця на землі, невже одна дорога — назад до Києва?! Подихайте в своєму йоді зі стронцієм і цезієм, як собаки скажені, бо баба Віра, що вже стоїть однією ногою в могилі, не хоче, аби ви на її впливали і укорочували таке распрекрасне життя. Це вона-то впливає! Алька впливає! Тепленький живий згорток…
А від Гени нічого, як і раніше нічого вже двадцять чотири доби, а двадцять чотири доби та по двадцять чотири години — це цілих п'ятсот сімдесят шість годин… Хоч в удавку їй разом з Алькою!..
Спасибі, баба Надя прийняла, допомагає чим може, а тепер і захищає! Є ще добрі люди. Тільки стара вона, зовсім стара стареча. Раптом трапся щось завтра з

читати