Завантажити

посміхнувся і подумав, що сьогоднішній день — день відкриття простих і навіть тривіальних істин. Нічого нікому він не стане говорити. Просто піде. Піде, і край. Якщо всі прагнуть потрапити до блискучого свiту, якщо лякають його якимись там руйнiвними наслідками необдуманого кроку, нехай бояться і котяться в своє світло. А він все обдумав і все давно для себе вирішив.
Він повертається.
Досить боятися! Доволi підлот робить людина з остраху. Он бабусю Маню вони відпустили одну по-собачі здохнути на самотi. Адже це підло! Ніхто їх і не шукав з-за батька, все це надумані матусинi жахи. Юра і раніше відчував неясну провину перед бабусею, тільки не усвідомлював її до кінця. Так от, значить, в чому корiнилася провина: у відчуттi власної підлоти! І невідомо ще, чи вибачає його юний вік…
Ні, не можна більше боятися! Досить.
І відразу на душі полегшало. Тепер Юра напевно знав, що саме скаже Доводову. Він з якимсь новим, абсолютно незнайомим почуттям дивився на чорний наріст ями.
А вгорі давно вже змовк похоронний оркестр, і через нерівні проміжки часу звідти долинали приглушені землею голоси: офіційні особи бубоніли заготовлені зазделегідь траурні промови. Але от в чорному нарості пролунало нарешті легке шелестіння, щось важке опустилося на дно. Тоді зверху почулося ридання, вивертаюче душу гудіння сурм і гупання барабана. Схвачені легкими осінніми заморозками грудки землі гучно затарабанили по дереву; наріст розпочав зменшуватися подібно до надсіченого фурункула, з якого витікає гній, і всі побачили на землянiй підлозі розкішну труну, з-під кришки якої стирчали придавлені живі квіти.
Траурний марш безумствував, волав і бився під рівним тепер земляним склепiнням, немов будив лежачого в труні. Білі, якi розташувалися напiвмiсяцем, витягнули уперед руки, кришка затремтіла, зробилася прозорою, і всі побачили під нею немолодого вже чоловіка в дорогому костюмі, солідного і благочинного, із залисинами на високому чолi.
У пiднесенiй до стелі руці сріблястого старця спалахнув невгасимий віднині вогник. Він розповсюджував навколо рівне мертвотне світло, і під його дiєю кришка труни помутніла і набула колишнього вигляду, однак небіжчик залишився зверху. Білі опустили руки, оркестр замовк, звуки музики немов зрізало ножем. У тиші, що запанувала довкола, прозвучав розкотистий бас сріблястого старця:
— Вставайте, Йсипе Олексійовичу Доводове!
Тоді очі мерця розкрилися, він надзвичайно повільно сів (здавалося навіть, не сів, а перетiк в сидяче положення). Юра на декілька секунд примружився, тому що пригадав свої перші миттєвостi у пітьмі, і йому стало ніяково, і ще стало дуже шкода похованого. Коли ж він знов наважився поглянути на труну, сидяча людина затравлено озиралася довкола, немовби шукаючи порятунку. В його очах читалися паніка і переляк. Сріблястий старий тицьнув йому в руки свічку і трохи збентежено пробасив:
— Такі от справи, Йосипе Олексійовичу! Могилу мою розкопали, кісточки на звалище відправили, і тепер на моєму місці лежатимете ви. Але я не в претензії, повірте. Наші тіла ховають живі, їм же і розпоряджатися прахом. А душу ми приймаємо у своє товариство. От, власне, і все. А вiдтак ласкаво просимо, товаришу Доводове!
Сказавши це, сріблястий старий відступив — і зник. Похований вмить звився на ноги, однак з темряви перед його обличчям виринула срібна рука і з такою силою пхнула Доводова у плече, що він одразу ж опинився на колишньому місці.
З білого півмісяця виступила Катерина, з поклоном повторила:
— Ласкаво просимо, Йосипе Олексійовичу! Якщо щось не так, прошу вибачення, Йосипе Олексійовичу, але повiрте, ми намагалися зробити все якнайлiпше. Ласкаво просимо!
Свічка затремтіла в руці Доводова, однак він знайшов в собі сили кивнути у відповідь.
— Я сьогодні також не головна дiйова особа, що зустрічає вас, — продовжувала жінка, — я з Бабиного Яру, і вони звідти ж.
Люди білого напівмісяця чемно вклонилися, і біле море голів, утворене багатьма десятками тисяч душ на схилі земляної підлоги, захвилювалося, ожило. І Соня, яка стояла за спиною юнака, насунувши широкий капюшон майже на самі очі, також вклонилася.
— Подивіться на нас, Йосипе Олексійовичу, подивіться уважно. Ви дозволили, більш за те — вирішили будувати будинки там, де нас вбивали. Дивiться уважно: ось ми тут всі, такі, як були і є. За житті ви дуже любили ділити людей за національністю. Багато хто з нас, чого приховувати, також любив це, багато хто навпаки не любив. Але всі ми померли однаково, смерть все це стерла і підрівняла. Тут свої закони, Йосипе Олексійовичу, і всім довелося підладнатися під них. Мені також довелося свого часу. Проте ми не можемо не задовольнити найпотаємнiших бажань такого високого гостя звідти, яким є ви. І от упереджуючи ваші смаки, шановний Йосипе Олексійовичу, ми вирішили виділити для зустрічі з вами по одній особi кожної національності, яку він мав вгорі. Наприклад, я була українкою. Спеціально для вас уточню: чистокровною українкою.
— Я був євреєм, — сказав Старий Сьома.

читати