Завантажити

Величковського, станеться… щось зле. Страшне. А на стіні склепу Л.Я.Вінницького — кривий потворний напис і коса шестикутна зірка…
Світлана зарiклася ніколи в життi не ходити на кладовища, але не можна ж було сьогодні утекти з чудового урока чудової Ольги Василівни. Може, вона б і втекла, але хто ж знав, що вчителька повезе їх на Байкове!..
Світлана зробила відчайдушну спробу відстати від усіх, для вигляду зацікавившися довгим написом (майже поемою!) на могилцi такої собi Софії Григорівни Лейтцингер. Дівчині було зле, вона трiшечки тремтіла, оскiльки пам'ятник був увiнчаний якорем, тому живо нагадував Чубика, ім'я похованої — Соню Ставську, а все разом — пісню про рибачку Соню. Золоті лiтери розпливалися і танцювали перед очима…
— Світланко, ти чого не йдеш з усіма? Нумо, швиденько, — почула вона голос Ольги Василівни і попленталася слiдом за школярами. Вони перейшли Байкову вулицю, минувши ворота з банею, опинилися на широкій алеї.
— Ось це, діти, меморіальна алея Байкового кладовища. Тут поховано видатних діячів української і радянської науки, культури та мистецтва. Я не буду вам нічого розповідати. Просто пройдіться алеєю, а потім поділимося враженнями.
Світлана випередила інших, якi йшли натовпом, зупинялися біля кожного пам'ятника і шумно обговорювали його, тикаючи пальцями в деталі, що привертали увагу. Дівчина помітила в кінці алеї маленьку церкву, дізналася у Ольги Василівни, що це меморіальний зал і що робити там всередині абсолютно нiчого, але вирішила якнайшвидше дійти туди і дорогою зібратися з думками. Зробити це було необхідно, бо смутний, незрозумiлий переляк, що охопив її на початку екскурсії, зараз зміцнів і стукав чавунним кулаком в саме серце. Світлана насилу переставляла ноги, однак вирішила будь-що доплестися до церковки.
Багаті пам'ятники на могилах письменників, композиторів, акторів і вчених, що охоронялися різними спiлками, споруджені для помпи, в показному порядку “від вдячних нащадків — геніальним предкам”, не привертали уваги. Пишнота бронзово-гранiтно-базальтових монументів не притягувала, а з першого ж погляду відштовхувала, тому що всім цим парадним похованням не діставало однієї-єдиної “дрібної дрiбнички”: простого людського почуття. Ось чому зi всього ряду могил Світлана звернула увагу лише на останній притулок доктора медицини, дійсного статського радника (і як тільки не стерли такий потворний штрих з картини зразкової центральної алеї!) Костянтина Григоровича Соколова і на миленького біленького янголятка на пам'ятнику Любові Василівні Склядневiй (що також загалом незрозуміло: кладовищенську церкву перетворили на меморіальний зал, а янголя не торкнулися, навіть крильцiв не спиляли). Пам'яті останній “скорботні мама і брат Саша” присвятили виразні рядки:
“Тропинка к тебе травой зарастет,
Надгробная надпись сотрется,
Слезы уймутся и горе пройдет,
Но счастье назад не вернется”
Написи всі були старовинні, дореволюційні ще, з лiтерами “ять”.
Неуважно дивлячись на могили Юрія Яновського і Днiпрової-Чайки, дівчина думала, до чого ж це вірно: все проходить, навіть горе. А щастя не повертається. З іншого боку, он лежать два письменники (хоч ім'я Днiпрової-Чайки для неї — відкриття), яких напевно ховали письменники ж — а жодного такого ж теплого, сумного і правдивого рядка на їх пам'ятниках немає! Так що ж це за маститi письменники, якщо їм нема чого сказати у такий момент!..
Світлана пройшла ще трохи, минула могилу Народного артиста СРСР Юрія Шумського… і раптом побачила міліціонера! З нудьгуючим виглядом він прогулювався перед грандіозним гранітним монументом. Так, він охороняв! Але кого? І навіщо охороняти могилу? Щоб мрець не втік?..
Світла нервово хихикнула. Міліціонер мовби ненавмисно подивився в її бiк. Не прямо на неї подивився, але трохи лiвiше. Нашвидку так позирнув. Дівчина наблизилася до монумента. Міліціонер повернувся до неї спиною і пішов геть. Повільно пішов, навіть дуже повільно. Світлані здавалося, що він уважно слухає, що відбувається позаду. Дівчина зупинилася навпроти пам'ятника і прочитала:
ДОВОДОВ ЙОСИП ОЛЕКСІЙОВИЧ
7.8.1907 -:- 20.10.1963
Праворуч на монументі витесана величезна кам'яна голова. Зачесане назад волосся, залисина на високому чолi, зосереджений погляд кам'яних очей, стислі губи, трохи великуватий для такого обличчя ніс…
А лице-то знайоме!
Ось граніт оживає, міняє колір. Під головою з'являються суворий чорний костюм, біла сорочка, краватка. В очах з живого каменя застиг переляк, що межує з непідробленим жахом. На правій скроні лущиться грим, відвалюється шматками, немов зволожена штукатурка. Під ним відкривається кругла почорніла рана…
Світлана не бачила міліціонера, що прямував до неї, не чула криків Ольги Василівни і хлоп'ят. Навколо швидко темніло, з неба, або принаймні зверху долинав траурний марш…
* * *
— І все ж хоч убий не зрозумiю, навіщо ми тут!
Мишка голосно розреготалася цьому “хоч убий” стосовно людини, мертвої півтора року, Мишко і Соня з розумiнням всмiхнулися. Дівчина взяла

читати