Завантажити

пронизливо завищала. Запахло смаженим. Важко затупотiли дорослі, загомонiли.
Стискаючи в руках випускну фотографію, Світлана вийшла в коридор. Виявляється, хлопчиська на чолі з Ростиком влаштували не зовсім вдалий запуск саморобної космічної ракети, за що були несильно (заради святкової зустрічі батьків) вiдшльопанi і зачиненi у дитячiй “під домашнім арештом”. Нічого страшного.
Тітка Рита і дядько Ігор в чотири руки вимакували ганчірками воду, що залишилася на підлозі після швидкісного гасіння мiкропожежi. Дівчинка терпляче дочекалася, доки вони звільняться, не знаючи з чого розпочати, просто спитала чоловіка тітки Рити:
— А хто це такий? — тицьнула пальцем в нижній ряд групового фото і винувато пояснила: — Я там “Піонер” дивилася, дістала випадково.
Дядько Ігор озирнув Світлану з фотографією квапливим поглядом, сказав: “Айн момент!” — вимив у ваннiй руки, повернувся, подивився на портрет Юрія Петріченка вже набагато осмисленiше і відповів, майже не приховуючи неприязнi:
— Це Юрко. Тільки я з ним не товаришував особливо, та й ніхто з наших, здається, не товаришував. Хнюпик він був, цей Юрик-жмурик. Як кажуть, соплею перешибити можна, вибач за грубість.
— А що з ним сталося? — спитала дівчинка. З кухні тітка Рита крикнула, щоб дядько Ігор йшов допомагати їй. Він прокричав у відповідь: “Зараз біжу!” — але натомiсть присiв перед Свiтланою, уважно подивився їй в очі і спитав:
— А чому ти вирішила, що з ним щось сталося?
Світлана мовчала, не знаючи, що відповісти. Дядько Ігор покусав трохи нижню губу і замислено сказав:
— Але ти маєш рацiю, як не дивно. З ним дійсно щось сталося. Він загинув.
Дівчинка широко розкрила оченята, що разом забігали, і прошепотiла:
— Де? Коли?
— А ти що, знала його? — з сумнівом спитав дядько Ігор. Світлана уперто мовчала. З кухні долинув відчайдушний крик тітки Рити: “В мене чайник крутого кип'ятку, я не можу так стояти!” Дядько Ігор взяв долоні дівчинки лівою рукою, правою погладив їх і морщачись, тихо мовив:
— Загалом от що. Поклади на місце фотографію. Сьогодні не в нашого класу вечір зустрічей, і нi до чого тулити сюди мої хлопцiв. Зараз буде чай з тортом…
Світлана подивилася на нього зажурено. Тітка Рита на кухні була близька до того, щоб почати лаятися.
— Йди в дитячу… Ба нi, адже там Ростик з хлоп'ятами! Вони покарані і мають бути одні, — дядько Ігор сплеснув руками, несподівано признався: — Загалом, загинув Юрко. Пiд час Куренiвської трагедії… А мені ніколи, не чiпляйся! Зараз торт буде, — і помчав на кухню.
Торт дійсно був, і не один. І в сніжки вони потім всi разом грали, батьки й діти. Дядько Ігор до Світлани не підходив, більше того — чомусь уникав її. Дівчинка насолоджувалася чаюванням (кави дітям все ж не дали, зате великі шматки “Київського” і “Космічного” компенсували цей прикрий недолік), смiялася, кидаючи в обличчя дядькові Яшi і дядькові Севі (і з особливим задоволенням — противному товстому дядькові Славі) жмені пухнастого снігу… і однак якийсь чiрвачок точив її підсвідомість всю решту дня. Тому сидячи поруч з татом в напівпорожньому тролейбусі, вона після довгих роздумів все ж наважилася спитати:
— Татко! А, та-то… А що це за Куренiвська трагедія така?
Батько подивився на неї таким самим каламутним поглядом, як i дядько Ігор, коли поспішав на кухню, п'яно осміхнувся та сказав:
— До чого ж ти настирлива, Свiтланко! Вся в мене. І навiщо тобі про всяку гидоту розпитувати?! П'ятнадцять років, розумієш ти — п'ятнадцять років сьогодні, а ти мені весь настрій псуєш! Їдемо, і добре. Вдома от “Кабачок” покажуть, панi Монiку, пана Спортсмена, пана Директора. Може, пан Зюзя про зайців щось відмочить. А, Свєтік? Пам'ятаєш, як минулого разу: “И тогда заяц подскочил к волку и произвел укушение в нижню часть спины”.
Батько дуже голосно зареготав, нечисленні пасажири розпочали обертатися і неприязно дивитися на сп'янiлого чоловіка, тобто на тата. Дівчинка зрозуміла, що користi зараз від нього ніякої, по-дорослому зітхнула і спитала:
— А коли наступного разу ви зберетеся?
Батько хитро підморгнув їй, погрозив пальцем.
— Що, знов хочеш зі мною піти? Отож! Гаразд, візьму. Хто старе згадає, тому, як кажуть, око геть, чи тойво… Заметано, беру.
— То коли, татку? — Світлана обійняла батька, притиснулася щокою до тканини його пальта, мокрої від порозтавалих сніжинок і довірливо зазирнула в очі.
— На двадцятиріччя, через п'ять років.
Дівчинка тільки зітхнула. Цілих п'ять років чекати, щоб знов поговорити з дядьком Ігорем! Раніше б це влаштувати, але… навряд чи вдасться. А шкода…

СОН ЧЕТВЕРТИЙ

ПАРАДНА ЕКЗЕКУЦІЯ

— Ось тут, діти, й поховано велику дочку українського народу, нашу видатну співвітчизницю, поетесу Лесю Українку, справжнє ім’я якої Ларіса Петрівна Косач-Квітка.
Школярі стояли півколом перед невисокою чорною огорожею, в якій крім Леси Українки, спали вічним сном Михайло Петрович Косач, Петро Антонович Косач і Ольга Петрівна Косач (вона ж Олена Пчiлка), а вчителька української літератури

читати