Завантажити

“мазанки” знівечив кривий безграмотний напис, зроблений масляною фарбою і увінчаний шестикутною зіркою:
МОЙША САРА І РАХIЛЬ
УБЕРАЙСЯ В ІЗРАЇЛЬ
— Пас-с-скуди. Тв-варюки. Г-гади. В-вилупки.
Юнаку здалося на мить, що сьогодні день відкриття нової Соні: якщо біля свого будинку він уперше бачив її гнів, то зараз уперше чув, як вона лаялася. Як важкі камені, слова зривалися з губ дiвчини і тяжко падали прямо на серце Юри. І в його свiдомостi, запамороченiй від сорому невідомо за кого і за що, виникла дика думка: шкода, що він… не такий же, як Соня. Біла нерівна стіна склепу з клятим написом немов би встала між ними, хоч і залишалася на місці. І він сказав те, що раптом завважив за обов'язкове сказати, що просто не можна було не сказати:
— Соню, ти… вибач менi… за це.
Звичайно, безглуздо просити вибачення за те, чого не робив.
— До чого тут ти! — з болем в голосі вигукнула дівчина, навіть не обернувшися. Її прозорi руки рухалися вздовж лiтер, неначе бажаючи стерти їх.
— Ти не такий. І взагалі у нас, у духiв немає нiяких національностей.
Виручило їх ревiння баяна. Юрі і раніше здавалося, що десь неподалiк лунають тиха музика і голоси, однак він не наважувався просити дівчину перервати “екскурсію”. Тепер же Соня сама зраділа можливості відвернутися від спаплюженої могили і сказала досить бадьоро:
— А, все одно туполобi покидьки були, є і будуть. Навiщо думати про них саме в Духiв день. Гайда до своїх.
І плавно попливла під гору між пам'ятниками-“броньовиками” і кам'яними “деревами” з полірованим суччям. Юнак заспішив слідом.
Праворуч вiдкрилася військова ділянка зі стандартними надгробками “від виконкому”. Трохи вище братських могил, схожих на траншеї з кам'яними блиндажиками, бiля самої дороги підносилася плита полірованого червоного граніту, встановлена (як свідчив напис) мамою на честь “єдиного чада” Величковського Федора Федоровича, двадцатичотирирiчного моряка, “трагічно загиблого в Севастополі”. І тут же, просто на квітнику (що, проте, аніскільки не шкодило красивим догляненим квіточкам) розташувалася компанія старих знайомих.
Прозорий босий Чубик в простріленому тільнику спирався підборіддям на шикарний баян і сидів, меланхолійно дивлячись у простiр. Іноді він починав дрімати; тоді руки його опускалися, мiх інструмента роз'їжджався в обидва боки, і баян дико ревiв.
Під десницею Чубика знаходилася склянка горілки, накрита шматком хліба з сіллю, жменя цукерок “Старт”, пара зморщених яблук і пiвпачки галетного печива.
Навпроти матроса сиділа замрiяна Мишка. Миша витягнувся на землі, поклавши голову на коліна дівчини. Саме він виглядав найнезвичайнiше: непрозорий, як Соня, замість лікарняної піжами — розстібнута до сонячного сплетiння біла сорочка і запаморочливого крою білі брюки, легкі парусинові черевики змінили стоптані капцi. І тіло його було не блакитним, а швидше біло-блакитним.
Однак найдивнiше полягало зовсім в іншому. Гітарист розважав компанію не їдкими куплетами про ненависну йому кукурудзу, не “Окурочком”, з якого не зводили очей “жену задушивший Копалин” і “печальный один педераст”, не “Гаремом”, де нiжиться султан і не історією про “изменщика и подлого нахала”, вдягненого в “самий модний сюртук”, якому обдурена лікарка вирвала заради помсти “четыре здоровые зуба” замість одного хворого. І навіть не сумною баладою про Маруську “з енституту”, яка встромила собі в груди “шешнадцать столовых ножей”, яку потім “в крематорий привезли” і чий “хладный” труп “за счет государства сожгли”.
Аж ніяк.
Ворушачи парусиновими черевиками в такт музиці, ніжно перебираючи струни, Мишко задушевно і тихо наспiвував щось конче ліричне:
— В городе погасли фонари,
На асфальте шелест шин.
Милая, ты на меня смотри-и,
А не на других муш-ши-ин,
Милая, ты на меня смотри-и,
А не на других муш-шин.
Обрати вниманье на луну,
Вот она среди ветвей.
А в таком таинственном саду-у,
Тянет трели со-ло-ве-ей.
А в таком таинственном саду-у,
Тянет трели со-ло-ве-ей.
Соню і Юру помітила раніше за всіх Мишка. Вона підскочила, замахала руками і покликала:
— Аго-ов, пусюнчику! Соня! Давайте до нас!
Ревонув баян, і Чубик вирячився на парочку, що наближалася, абсолютно п'яними посоловiлими очима. Тут і Мишко, чия голова зісковзнула з колін дівчини, перестав співати, гостинно повів рукою і запропонував розташовуватися та почуватися як вдома.
— А… хіба можна сидіти? — недовірливо спитав Юра, із острахом згадуючи, як він стирчав з підлоги за спиною у мами.
— Звичайно, можна. Ти просто думай про те, що сидиш, а не про те, що провалюєшся униз.
Проте, Соня вже присiла біля Мишки. Послухавшися поради гітариста, Юра виявив, що сидіти дійсно можна і влаштувався між дівчиною і Чубиком, насолоджуючись знайденим під ногами твердим грунтом. Літати і проходити крізь стіни, звiсно — це щось незвiдане і цiкаве, але… Хитке все це якесь.
Матрос посміхнувся, ляпнув юнака по плечу, показав на склянку і гаркнув:
— Пий!!!
Юра розгубився і промимрив:
— Я не п'ю… не пив

читати