Завантажити

війна, коли батько йшов на сина, брат на брата, розруха, посуха в Україні і звичайно ж — голодомор. Спробуйте після цього сказати, що я не маю рацiї!
Ніхто не заперечував Мишковi, настільки пристрасно і переконливо він говорив. І ніхто не чекав такого закінчення святкових вечорниць над скляночкою горілки бiля пам'ятника Федору Величковському. Загальна пригніченість виразилася в сумному запитанні Соні:
— Ти сам до цього дiйшов чи як?
Гітарист якось загадково посміхнувся і відповів:
— Зрозуміло, сам. Тут і думати нема чого, все ясніше ясного.
— А комусь ще про це говорив? Хоч би дідусеві…
— Ні, поки тільки вам. Але гадаю, що на жаль я маю рацiю.
На голові в Юри заворушилося волосся. Та як вони можуть спокiйненько розмірковувати про всі ці страхітливi речі! Як вони сміють говорити спокійно!..
— А що скоїться ще через двадцять років, по-твоєму?! — викрикнув він в спокiйне Мишкове обличчя, підскочивши до нього і безглуздо жестикулюючи. І отримав важку, мовби ляпас відповідь:
— Абсолютно те ж саме, якщо живі не одумаються…
На деякий час юнак мовби відключився від всього зовнішнього світу. Він не бачив спрямованих в небо меланхолійних очей гітариста, не чув мелодії старовинного сентиментального романсу, що лився з-під його довгих пальців. Він просто поплив уперед повз Мишку, яка намагалася розбудити матроса, котрий жахливо лаявся зі сну. Як довго він подорожував кладовищем і де блукав, не міг сказати ніхто… крім вірної Соні, звiсно. Саме від дотику її пальців, більш обережного і побiглого, нiж дотик намусоленого пальця домогосподарки до розігрітої праски, Юра оговтався.
Розвиднювалося. Блідий місяць ледь вгадувався за буйною кроною старого клена. У тому кутку цвинтаря, куди вони потрапили, панувало найповніше запустіння: там і сям зяяли проваленi могили, схожі на діри, що залишилися в щелепі на місці видраних корінних зубів, стирчали покриті мохом пам'ятники, що покосилися, нагадуючи вцілілі сточені ікла, лежали згнилі дерев'яні і проржавілі металеві хрести. І ніде жодного напису: ні прізвищ, ні імен, ані дат життя. Так би мовити, безіменно-інтернаціональне кладовищенське звалище.
— Даремно я вгору вийшов. Що тут робити… — мовив нарешті Юра.
— Так, недобре якось все вийшло. Якось… не так, — погодилася Соня. — Проте, я не раз вiдкликала тебе. Треба було піти, і все. Ти сам вирішив залишитися.
Юнак зніяковіло потупився, тому що це було дійсно так.
— Тобі також не сподобалося? — спитав він.
— Не люблю п'яних. Від них годi й чекати чогось розумного. От коли ти тільки-но вийшов нагору, також був не кращим за їх, між іншим. Сп'янів від землі. Потім, щоправда, угамувався. Ну, Чубику я не дивуюся, йому варто тільки подумати про поминальне пригощання… — дівчина поморщилася, і Юрі невідомо чому спало на думку, що ті самі німецькі солдати, які обірвали Соніне життя, напевно, теж були п'яні, і може саме тому на вечорницях вона майже весь час мовчала; однак він розсудливо не висловився про це.
— Але Мишко! І ці його натяки…
Юнак різко обернувся, у відчаї схопив Соню за плечі і зазираючи їй в очі, швидко-швидко зашепотiв, захлинаючись словами:
— Так це неправда? Скажи: неправда! Йому все це ввижається, так? Він вигадав? Звичайно ж вигадав! Це не може бути правдою, не може все повторитися через двадцять років, щоб iще хтось так само мучився в цій клятiй темряві…
Дівчина відвернулася і заговорила невлад:
— Знаєш, що зі мною трапилося минулого Духового дня? Я також літала цвинтарем, тільки зовсім самотня, і раптом натрапила на крадійку. Стара така бабця, брудна, неначе хто її пожував, виплюнув і виваляв у величезнiй калюжі. Вона збирала їжу і квіти з могил, щоб потім продати, а як мене побачила…
Соня напружено посміхнулася. Юра трусонув її і повторив:
— Ні, скажи мені: Миша збрехав? Не ухиляйся.
Дівчина повільно повернула до нього обличчя і повільно, дуже повільно вичавила:
— Менi так не здається… Просто говорити таке… тобі… йому не варто було це робити…
У гілках клена уривчасто просвистiла пташка, яка прокинулася від сну. Вранiшнє небо спохмурніло, викривилося, заколивалося, завертiлося.
Опустившися на коліна і закусивши губу, Юра скiмлив. Соня стояла над ним з розгубленим виглядом, пестила його як маленького, зрідка нахиляючись цілувала в тім'я і безперервно твердила:
— Не думай про це. Ти нічого не зможеш вдiяти, нічого не зможеш…
Гучний крик півня зазвучав звідкись зсередини.
Не було півнів на кладовищі — та й звiдки їм тут бути?! От хіба у куренiвських приватникiв… Але радісне дзвінке кукурікання повторилося, і тепер стало зрозумiлим: народжується воно не у зовнішньому світі, а саме в грудях, десь під ребрами. Народжується, коли б'є призначена година.
Світло ясного ранку остаточно потьмянiло. Над головою зімкнулася чорна стеля, утикана схожими на мочалки корінцями трав.
— А я не хочу сидіти склавши руки! Все'дно не хочу…
— Ти не зможеш…
— Що я повинен змогти? Що зробити?
Що?..
* * *
За дверима пролунав вибух, Аня

читати