Завантажити

очей. Деякі начебто знайомі Юрі, баченi раніше, давним-давно. Півтора роки тому …
Гітарист розмовляв з жінкою середніх років. На її білосніжнiй сукнi не було відкидного капюшона, який вигадала собі Соня (дивно: як у цьому свiтi можна вигадати одяг або частину тіла, волосся, наприклад? Виявляється, можна, хоч юнак досі не розумів, як саме це робити), спідниця спадала до пiдлоги рівними складками, рукава були немов надуті, на голові очiпок з “рiжками”. Коли жінка повернулася лицем до Юри, він здивувався її красі. Була вона чимось схожа на Катерину, яку зобразив на своїй знаменитiй картині Шевченко. Тільки Катерина була молоденька і сумна, а ця — старша та весела, до того ж ще й просвітлена.
— Знову він з нею знюхується, — пролунав над вухом невдоволений хрипкий голос Мишки. — Аякже, обидва віршомази, брат і сестра по перу, пiр'я їм в зади обом! Спiвперники вшиві, шмотки білі…
Екс-повiя засичала крізь зчiплені зуби, повернулася на зламаних пiдборах і призовно похитуючи стегнами, пішла геть, але несподівано махнула рукою, беззлобно розсміялася і сказала:
— Ну i шо, і нехай.
— Ось це вже не схоже на Мишку. Аж ніяк не схоже, правда?..
Соня опустилася на земляну підлогу поруч з юнаком і ласкаво обійняла його за плечі.
— Це та сама поетеса, якiй Мишка обіцяла видряпати очі?
— Вона, вона. Щоправда, її бажання так же безглузде, як бажання Чубика побити Мишка. Пам'ятаєш, вони сварилися з-за Сталіна?
— Звiсно, пам'ятаю.
До речі, давненько не з'являвся матрос. Мишка пішла собi геть. Миша, здається, втратив до них будь-який інтерес. Тiльки Соня як завжди поруч. Розпадається і без того неміцна компанія! Мовби на підтвердження Юра почув слова дівчини:
— Посварилися, помирилися, а все ж розійшлися. Мишку би в екзекуції взяти участь, а потім тільки ми його і бачили в пеклi! Піде своєю дорогою…
У цей момент Юрі здалося, що він нарешті зрозумів, навiщо провiв у пітьмі цих півтора роки. Все, чого йому не вистачало і що від нього вимагалося — зробити нарешті вибір і йти наміченим шляхом. Тут все перебуває в стані спокою, є тiльки iлюзiя, уявнiсть руху; справжнiй рух в будь-який бiк означає негайний вихід в інший свiт. Пітьма була таким собi пересильним пунктом, всі дороги вели до неї; сама ж вона дорогою не була. Розпочати рух можна було лише переситившись очікуванням.
Це ж так просто! І саме про це говорив Сонін дідусь: “Бажаю вам залишити тут свої свічки і якнайскоріше піти”. Дійсно, все дуже просто.
Але Юра одразу ж злякався. Власники білого одягу йшли у другий, більш високий свiт. Отже… Соня також готова піти туди?! А як же він!!!
— Соню, а як же… як же… — юнак не міг вимовити жодного займенника: ні “я”, ні “ти”, ані “ми”, — лише відкривав і закривав рота, мов риба, та безглуздо мигав очима.
— Заради тебе я пропустила один Духiв день. Потерплю ще трохи в пеклi.
Тут всі ті, що зiйшлися заради свята екзекуцiї, заметушилися, зашикали і почали просуватися якнайближче до звисаючого зi стелі наросту. “Несуть, несуть”, — чулося звідусіль. А зверху м'якими невидимими хвилями накочувався труаурний марш, наближався, лився вздовж алеї, немов якась матеріальна субстанція.
Юра і Соня стояли в натовпі пліч-о-пліч. Ніхто тут не розпоряджався, не командував іншими, але кожний мовчки займав те місце, яке повинен був зайняти згiдно iз внутрішнім почуттям.
Високий старий, абсолютно сивий, в чудному сріблястому одязi стояв біля самого сталактита. Позаду нього напiвмiсяцем розташувалися білі особи, з-помiж яких юнак приблизно знав лише Старого Сьому і Катерину, яка незадовго перед тим розмовляла з Мишею. Ще далі розташувалися звичайні (серед яких знаходився і Юра), а позаду всіх — знов-таки білі. Світла тут було стільки, що ніхто майже не приніс невгасимих свічок. Проте старий в сріблястому навiщось тримав на долоні маленьку свічку, щоправда, незасвічену (хоч абсолютно незрозуміло було, навіщо йому будь-яке джерело світла).
Доки всі чекали початку поховання, Юра напружено розмiрковував над словами дівчини: чи довго вона чекатиме, чи не кине його, коли їй все ж набридне очікування і таке iнше, — як раптом упіймав себе на тому, що останнім часом розмiрковує забагато, просто напрочуд багато, що на нього абсолютно не схоже.
Ні, не тільки всі його тутешні знайомі змінилися — він сам також змінився! У тiм-то й рiч. Осяяння щодо подальшого шляху щойно відвідало його аж ніяк не випадково. Доля зарано та безжально вирвала, викорiнила його з життя і кинула в чорноту; він відбув тут своє заслання і дозрів, як зелений помідор дозріває в темному місці.
І нарешті зрозумів головне:
Прагне вiн потрапити не у сяючий свiт, а назад, на землю!
Це стало зрозумiлим не тільки в Духiв день — ще під час першої зустрічі з Мишком на руїнах корпусу психіатричної лікарні, коли Юра в безсилій люті підіймався на нахилену балку і відчайдушно стрибав угору. Але тоді він був саме безсилим. А щоб піти вгору, треба набратися сил, дозріти, стати сильним.
Щоб піти — треба просто піти.
Юнак щасливо

читати