Завантажити

захитався і впав.
“Ах ти ж, кістка мозкова! А тепер тебе навіщо вгору тягнуть? Адже ти сумував на цілий рік довше, ніж минулого разу, на цілий рік сильніше прагнеш повернутися назад…”
—…Юро, Юрасю! Що з тобою сталося?!
Стурбоване обличчя дівчини нависло прямо над його обличчям, ніжні алебастрово-прозорі руки пестили і колихали, мовби він насправді перетворився на маленького хлопчика.
— Що з тобою?
Ці губи аж ніяк не брехливі, нi. Вони такі… такі!..
Юра поринув до дівчини, сплів пальці у неї на потилиці і здригаючись, притягнув до себе. Їхнi губи зустрілися. Поцілунок вийшов невпевненим і боязким. Юра взагалі уперше в житті цілував так. І негайно злякався, що Соня не зрозуміє, відштовхне…
Але нічого подібного не сталося. Навпаки, закривши очі і трохи випнувши губи назустріч його губам, дівчина чекала, що ж буде далі. І він поцілував Соню ще раз, потім ще, ще і ще, і з кожним разом все впевненiше.
Гроно мильних бульбашок розбухло до неймовірних розмірів, вилізло з грудей і вмить обволокло дівчину. І обидва вони злетіли над озером і попливли в чорному просторі між глиняною підлогою і земляною стелею. Далеко внизу, бiля самої кромки води, залишилися дві свічки. Полум'я однієї з них здригалося і тремтiло.
— Соня, одружуйся на мені… — юнак замовк, знiяковiвши і, досадуючи на найдурнішу помилку, поправив сам себе: — Тобто, виходь заміж. За мене, звичайно.
Миле обличчя дівчини просто розцвіло, навіть ніс з горбовинкою, що раніше здавався Юрi негарним, немов би покращав; але вона одразу спитала просто і цілком резонно:
— А що це означає, Юрчику?
Якби вони були вгорі, можна було б сказати, що він спустився з небес на землю. Тут стан був тим самим, якщо не враховувати однієї маленької подробиці: нікуди не можна було спуститися; нижче було просто нікуди.
Юнак слабо уявляв, що ж він має на увазі під одруженням тут. Вгорі все зрозуміле: мати одне прізвище, жити в одній кімнаті, гроші мати спiльнi, кожний день ходити на роботу, увечері приходити з роботи і зустрічатися, разом снідати і вечеряти, а якщо працювати у другу або третю зміну, або підробляти — то приходити вночі або вранці…
Але ж тут, у пеклi, дійсно — що?!
— От ти зараз розгубився, це написано в тебе на обличчі, — сказала Соня і почала пояснювати: — Ми ж не люди, Юрчику, ми чисті душі, ніякою зовнішністю не прикриті. На землі тіло створює тіло, оболонка — оболонку. Народжуються діти (Юрі здалося, що він червоніє). Але душа не може породити душу! Може тільки знайти іншу, рідну їй, спорiднену і… наприклад, от так плисти рука об руку. І відчувати, як це прекрасно.
— Я як раз це і мав на увазі, — запізніло пояснив Юра.
— Дурненький ти мій, але ж це не означає одружуватися! — дівчина закружляла з ним пiд самою стелею. Іноді вони зачіпали маківками корінці трав, але ті лише дивним образом прошивали їхнi голови, не залишаючи ніякого сліду відчуттів.
— Здається, ти хотів вгору? Так летимо ж!
Соня різко злетіла, тягнучи за собою юнака. Той швидко примружився. Зникло все: Озеро Непролитих Сліз, манюсенькi іскорки їхнiх свічок і цілі поля мертвих вогників Бабиного Яра. Коли ж він знову розплющив очі, серце, що вже давно замовкло, один-єдиний раз гучно стукнуло в грудях.
Під ногами проносилися потопаючі в зелені дворики, вузенькi провулки і абсолютно безлюдні широкі вулиці, скупанi в млявому світлі повного місяця. Юра не розрізнював пахощiв, але вся його істота немов переповнилася ароматами квітучих вишневих і абрикосових дерев. Їх фігури випромінювали блідо-голубе світло, схоже на місячне сяйво. І коли Соня опинялася між Юрою і світилом ночі, її майже прозора сукня спалахувала так, що вона здавалася оповитою роєм крихітних світляків.
— І що, чи подобається тобi земля після річної відсутності? — поцікавилася дівчина, ласкаво заглядаючи йому в очі. Замість відповіді Юра міцно потис їй обидві руки відразу. А місячне світло все кружляло їх високо над землею і несло все далi. І Соні не треба було довго вгадувати, куди саме вони летять.
— Юрко, Юрчику, може, не треба? — спробувала угамувати його дівчина. Але було вже запізно. Ось знайомий дворик зi вкопаними в землю лавочками, що геть покосилися, з недогляненими дикими клумбами і натягнутими між деревами вірьовками для бiлизни. Ось сусідній будинок зі знаменитим горищем, обожнюваним вiдчайдушними підлітками обох статей за те, що відбувається після гри в “пляшечку”. А от і особливий будинок, і в усьому цьому будинку особливе — он те вікно зі старенькою завісою, здвинутою убiк, де горить світло, незважаючи на глибоку ніч…
Не слухаючи ніяких Соніних умовлянь, юнак попрямував просто до яскравого прямокутника. Як дурний нічний метелик…
Ах, дурний! Дiйсно, дурний…
На столі тьмяно горіла старенька лампа під латаним зеленим абажуром. На стільці спиною до вікна сиділа жінка. Здавалося, її немов би зігнена невидимим тягарем спина, сутулі від вічної втоми плечі — вся її фігура марно благала про допомогу. У попелястому волоссі, абияк схопленому вузлом на потилиці,

читати