У атомну війну повірити не можна. Чому ж мені так боляче-тривожно? Чому ввижається слизька, одна-єдина Льодина в морі і – на ній людина? Жахлива самота – ані душі довкола. Зола на всій землі давно вже прохолола. Рябіє струп´ями розтоплене каміння – Німі надгробочки...

У Вероні, гей, на брамі кам’яній, Там стояли три жовняри молоді; Як стояли, так стояли, говорили: Бодай би ся ясні мури розвалили! Не так мури кам’янії, як ті брами,— Заплакала стара ненька сльозоньками. Не плач, мати, не плач моя, не журися, Маю ж бо я що убрати, подивися:...

У весняне синє поле Вийде жінка в чорній сукні Імена сестер кричати Наче птах в порожнє небо Викричить усіх із себе Ту, що відлетіла швидко Ту, яка про смерть благала Ту, що не спинила смерть Ту, яка чекає досі Ту, яка усе ще вірить Ту, що сорок днів мовчить Викричить їх...

У провінційному місті живе дівчинка – зелене волосся, солом’яні очі, вона не підозрює про існування вічності і взагалі нічого не хоче. Правда, мріє про срібні кліпси і джинси хоча б місцевої фабрики, а мати щодня погрожує клізмою і вкотре переховує древні ретушні фарби. А ще...

У всіх є своя Чернеччина. Добре, як є вона – Мамина і лелечина – В білому світі одна. Добре, як є Слобожанщина, Ворскла і шлях в Лебедин, Де отчий твій край позначено Також на світі один.

Скали… Кедри… Скоро й вечір. Я сумна стою. В´ється стежка… Ох!.. чи йтиме ж Той, кого люблю?.. Тінь в долинах… Верхогір´я Наче золоте… Гасне сонце… Тоне в морі… Любий! де ж ти?! де?! Впала ніч… Шакали виють…...

В залізний вік, пристріляний до пня, Коли частіше від святого "мати" Гриміло над колискою: "війна", - Судилося нам безмір пізнавати. Були нам недосяжні букварі, Як довоєнні видива казкові, Тому ми звикли вірити на слово Учителям воєнної пори. Писав директор лівою. Перо Злітало тяжко, як підбита...

У долині село лежить, понад селом туман дрижить, а на горбі край села стоїть кузня немала. А в тій кузні коваль клепле, а в коваля серце тепле, а він клепле та й співа, всіх до кузні іззива. "Ходіть, люди, з хат, із поля! Тут кується краща доля. Ходіть люди, порану, вибивайтесь з туману!" Та...

У дятла струсу мозку не буває, Хоч все життя він дерево довбає, Затиснувши дзьобасте долото. І стресів, мабуть, не буває теж. А як же він потрапив під авто?.. Лежить убитий між слідів-мереж. Забув трудяга дятел те єдине, Що в мудрої природи є людина, Якій він цілий вік робив добро... Ще тепла...