В Путивлі-граді вранці- рано Співає-плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає. — Полечу, каже, зигзицею, Тією чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В ріці Каялі. І на тілі, На княжім білім, помарнілім, Омию кров суху, отру Глибокії, тяжкії рани......

Мури якісь, хтось ридає на мурах, А перед мурами степ… Де б це, скажи мені, вірний мій джуро, Ми опинилися, де б? Мрія далека про соняшний виплив — Пасмуга світла бліда. Хто це отрути смертельної випив, Хто це так рано рида? Чуєш? Зозулею хоче злетіти, Хоче у далеч кудись…...

Скільки сонця ллється на землю, Як зітхає земля по зливі! Від води обважніла зелень, Від проміння – брунатне тіло.  Влучна палиця, жовтий кремінь, У долоні медові смокви. Чи не ласка на чолі мине, Чи не щастям іскриться око?  Наше плем’я не є велике, Та по шатрах доволі...

Плив гордо яструб в лазуровім морі. Широко круг за кругом колесив, А на горі в ожиданні і горі Лежав я й лету яструба слідив. Я ждав на ню, свою єдину зорю… Мов яструб, бистро я сюди спішив, Від рана жду, думками поле орю — Нема голубки! Серце біль здушив. Нема голубки! Тільки...

плив човен наповненний келих степу і карим копитом постукував у вікно синім світом карим копитом

По блакитному степу Вороний вітер! Пригорнув раз та й подався - Вороний вітер... Вийшла жита жати я. Громова хмара! Ой не всі з війни додому — Вороний вітер... Гляне сонце, як дитя, А в селі голод! Ходять матері, як тіні, — Вороний вітер... На чужині десь ген-ген Без хреста;...

Тягло від опівночі вільготою А він світив крізь діри наготою Та змерзлу плоть ховав під ветхий крам. Воно, хоч мандри ці і на спасіння, Й не личить їм нуда і голосіння, Та де ще він, той благовісний храм!   А зараз ніч – Біг зна де тепла днина, Й до речі тут була б якась...

По житньому полі, По гонах життя ІДУ - І стежина грайлива Ще вірить в далеке моє майбуття, Як мати, лиш тим і щаслива. Не знає стежина, що в ближнім ярку Вона падолистом осіннім зітреться. Уже не снопами, а по колоску Збираю врожай свій у ворочок серця. Та всякий новий колосок при стопі –...

По коверці пурпуровім із таємних сходу брам виїжджа на небо сонце, наче входить цар у храм. І в моє вікно зирнуло і сполошило стару, невідступну, невмолиму посидільницю журу. Ся стара, погана відьма тут сиділа цілу ніч і зміняла своїм чаром кожду думку, кожду річ. Кождий мебель був мій...