Завантажити

Тягло від опівночі вільготою

А він світив крізь діри наготою

Та змерзлу плоть ховав під ветхий крам.

Воно, хоч мандри ці і на спасіння,

Й не личить їм нуда і голосіння,

Та де ще він, той благовісний храм!

А зараз ніч – Біг зна де тепла днина,

Й до речі тут була б якась ряднина,

Й задублий бік скородив підлий корч.

Бурчав, крутивсь і ті крутились двоє,

Пітьма ж була – у силі та в розвої,

Чи в око стрель, чи свічку ставляй сторч!

Сон брав своє, і важчала повіка,

І вже не тямив: бачить чоловіка,

Що ген стоїть, чи мариться йому.

І вже підходив начебто до хати,

Стрічала жінка й діти нили: тату!

Й розбитий човен задирав корму.

Здалося – баба мовби постаріла,

Та літ зо п´ять свого не мила тіла,

І хата вгрузла в землю навкосяк.

Жалілася, що геть напала скрута:

"Як ти здимів – з харчів хіба що трута.

Була худібка, нині – де й кізяк!

Дітва селом снується між собаки,

Хто кине кус – тому від сиріт дяки,

Вже ж за своїх не лічать нас ґазди́.

Джерґоче люд (шепнула Соломія),

Що ти здурів, при розумі б розвіяв

Чи хто добро й гайнув бозна́ куди?"

Стояв, сопів, топтав босоніж порох:

"Та я вже й сам… таки ж собі не ворог!

Сміються люди з нашої ходьби…

Ще поки є сяке-таке здоровля,

А руки тямлять – що то риболовля,

Вернусь додому, годі з вас журби!

Закину сіті й принесу малечі…"

Аж тут відчув, як хтось його за плечі

Шарпнув дражливо: "Петре, не проспи!

Все скінчено – вогні ген з відусюди!

Син Людський буде виданий до суду!"

Сполошений, він бубонів:

"Прости…"

19грудня 2012 р.

читати