І на сторожі коло їх Поставлю слово… Шевченко Не хижі заклики пожеж, Не безнадійний рев гармати, — В поля майбутнього зайшла ти, Минулу радість в них знайдеш. Де жебраки? Уже людині Земля готує вічний дар, І сонце — золотий кобзар — Збудило гори і долини. І трави...

Не хотіла вона його. Пускати не хотіла – незатишно тут, і вітер, і сльози, й Стара. Хоча Стара йому що – Стара їй жить не дає: сама не жила, короста, й доньці… Куди його пускать!? У цю грязь, у цю неміч? У це ніщо? Бо це таки ніщо довкруж неї – п´яні Гошчині...

стільки всього любов Стільки всього поглинає любов – Жирна і ласа зелена гусінь. Іноді жінка проходить повз І дивиться, ніби зараз вкусить. В неї в руках голубий футляр, В неї волосся забране дулею. Серед міських знавіснілих пар Жінка сама, і її це муляє. Що їй це літо без...

РІВНОВАГА Не бути наївним, не бути багатим, Не бути нікчемним, ні добрим, ні злим. Із пазлів років знову скласти багаття, Де все врівноважить один лише дим.   Не бути героєм, не бути вигнанцем, Не бути у натовпі, чи поза ним. Автографи літа на сотнях квитанцій пожовклих дерев...

Притули мені небо до вуст - вустами: так як – ніколи і більше – нікого, щоб тепло було, як на грудях у мами, і солодко, наче дитинства спогад. Затамуй небеса, ще від сонця гарячі, що єднали долоньки – рука у руці: на щоці притаївся сонячний зайчик, а дитинство розтануло...

Невже ти народився, чоловіче, щоб зазирати в келію мою? Невже твоє життя тебе не кличе? Чи ти спізнав життєву путь свою на цій безрадісній сумній роботі, де все людською мукою взялось. Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі, твоїм нещастям серце пройнялось моє недуже. Ти ж — за мене вдвоє...

Самотнє марево торкає хмари-щогли, Невидимі лаштунки, видива небес. І день - ніякий, не найкращий, не на часі довгий, І ніч, і сам за ними щез. У них живеш - у тих, у кому дихань Із подостатком вистача навік на всіх. Це - тут ми чуємо шуми, а там лиш акварелі схлипувань Разом з вологою...

Тяжким хрестом лежать шляхи, Ясні в ночах, вони сліпі вдень: Рамено — з заходу на схід, Рамено — з півночі на південь. І так розп’ята — віки,— Вогонь буття не загасила. Невичерпаний дух який! Яка непереможна сила! Гноблять, калічать, труять рід, Ворожать,...

Літоб´єднанню "Планета Наступного Слова" присвячую   ПЛАНЕТА НЕКСТ ЛОГОС   Це здіймання в атаку під кулі сарказму, і чавлення іншості танком. Вірші у самвидаві як цвіт на морозі, у березні, перші ластівки в літературній весні. Сісти за ці столи як престоли , через...