Маленький хрест у полі чорніє на снігу. Ім´я дощі вже змили, не видно і могили,— забули всі поволі за вірного слугу. І не спитають люди, хто в бою тут поляг. Хто згадує одного, коли могил так много і хрестики є всюди по горах і полях! Ти поклонись покірно йому, бо він страдав! Чи...

Йду собі, і втома ламає крок, Йду собі, і крук в піднебессі пильний - наче хрест на сонці, раптом дзвінок, з-під землі дзвонить могильний телефон. Він деренчить, а ти мовчиш, напевне, навпаки, має бути, тільки серце стукає: коли ж, коли ж я позбавлюсь нарешті цієї...

Моє вікно. Перекреслене рамами. Обплетене вітами яблунь, обліплене листям. Воно з шматками блакиті склом облите. На ньому, мов шаблі, танцюють блискавки дзвінколезі. Йому належить через квадрати світло цідити в кімнату, вихлюпувать з сірих стін все темне на вулицю. Моє вікно — то кін, де...

Ще одне місто травмоване, вписане в фоліо мертвих – Комети ґрафіті облизують, обличчя забризкують сажею. Заліплено липи липким, і вже не побачиш манер тих, Що, заощаджені диханням, належать спільному важелю.   Отак-бо. І ампули слів до стін порожнечею грянули. Забави дорожніх...

Мій друже, що в нічну годину тиху Отсі рядки очима пробігаєш І в них народному заради лиху Чи власним болям полекші шукаєш, — Коли тобі хоч при одному слові Живіше в грудях серце затріпоче, В душі озветься щось, немов луна в діброві, В очах огонь сльозу згасить захоче,...

Може, й так. Я не справдив надій і малого гуртка... Але знаю: В праці важкій Не скривала рука. Може, й так. Я одсталий для вас, — віра моя замала... Але знаю: Любов до пригноблених мас в моїм серці росла і цвіла. Може, й так. Помилявся, схибив, Згайнував, змарнував свій час. Але руки...

- Можеш забрати в мене трохи страху? Бачиш, скільки його в моїх кишенях? - Звісно, я ж відчуваю його вагу, я ж завжди забираю його у вас – упертих, скажених. - І забери цей надмір терпіння, візьми, забери. Надто воно обтяжливе, як речі в дорозі. - Давай, заберу, я ж бачу, як...

+ + + Можна я ще скажу? Доволі дивно робити вигляд, що саме нас оминув цей спалах, удар риб’ячим тілом об річкову поверхню, думати, що нас не торкнулася паніка травневої зелені, вихопленої з ночі лисячим рухом прожектора. Досі ми думали...

Можна, я крові Твоєї нап’юся? Ніжно губами до горла діткнуся. Легко вплету язик поміж вени – Тілом підуть солодкі треми.   Дощем земляним впаду на руни. Вкрию печатями віка і труни. Опущу в яму земляні груди – Ніби схилились матері груди.   Востаннє на небо...