Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились. А матері на нас дивились Та говорили, що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зараннє повмирали, А ми малими розійшлись — Та вже й не сходились ніколи. Мене по волі і неволі Носило всюди. Принесло На старість ледве і додому. Веселеє...

ми знайомі дотично на перехрестях душ і ран на вулицях де світлофори зустрічають нас

Ми повертаємося всп´ять До шкур, ловецтва і сокири. Меча важкого рукоять Не важча від старої ліри, І свіжий подих льодовців, Що насуваються неспинно, Пливе, мов квітня теплий спів, Мов віддих першої людини. І що ж? Понівечить сади, Морозом спалить рідні вишні, Тонкою плахтою води...

Ми проїхали місто, повне подарункових вогнів. І тепер, коли майже все світло позаду, я просто прошу тебе Приручити мені якусь тварину і навчити мене гратися з нею.   Я волів би бути її швидкоплинним тілом. Їхати, співаючи, наосліп, як п’яний велосипедист у зливу, Коли він у...

…Було у цих віддалених мізансценах щось від класика жанру хорорів Альфреда Хічкока. І, як не дивно, все це й зараз притягує мене. Інтригує. Ото ж вишикую події в певній послідовності. Хоча, й вона все ж буде, в якійсь мірі, умовною. Я приїжджав у це карпатське, причепурене екзотикою...

ми тут навічно як синя рука небокраю що огорнула тремтливий як сон горизонт і надщерблений сонячний диск догорить і обсиплеться в ніч як у давні часи і крики птахів у тумані над рікою дитинства завжди будуть з нами ми тут навічно все вже сталось задовго до нас і повториться...

Ми улюблені люди у наших автобусів, І тому вони возять нас так зосереджено. Всіх, кого порятовано й навіть збережено, Розподілено чітко по точках на глобусі.   Жінки смертні везуть дітлахам своїм хлопавки, Висідають, де слід, поспішають, хоч важко їм, Ставлять ноги в розплющені очі...

Ми часто час порівнюєм з рікою. Ріка обабіч миє береги, Махни у радості веслом або рукою - Вже й берег, трави, квіти навкруги. Але є третій бережок, звичайно, Лише один і поперек ріки. Він вдалині нам видиться печально, Хоча на нім ті ж трави і квітки.

«Ми – ковалі своєї долі»,– Старий вівчар казав щодня. Його в комунівській квасолі За землю вбила куркульня. Сховали діда там же в полі І написали на хресті: «Ми – ковалі своєї долі» – І стали ці слова святі.