Електронна бібліотека/Проза

Ми та інші… (новела)Віктор Палинський
Щось там було – в місці, якого немає, в тій пустоті...Сергій Жадан
...І коли тебе запитають: навіщо?Сергій Жадан
Балада про Ганну КешБертольд Брехт
Для себе есеяВіктор Палинський
ВіршіМикола Істин
Стара пошта (новела)Віктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Старый новый мирАнна Катруша
Так чекати снігу, ніби кінця війни...Сергій Жадан
Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу...Сергій Жадан
Маламбо (уривок)Тадеуш Слободзянек
ВіршіЄвгеній Юхниця
Усе можливе – можливо… (новела)Віктор Палинський
Це ось наше місто – стоїть на сході країни...Сергій Жадан
Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі...Сергій Жадан
Заскочені поміж деревОлександр Кириченко
ЛюдословиМикола Істин
Паралельні космосиМикола Істин
ВсесвітиМикола Істин
…і паморозь за фрескою застудиСергій Жадан
Коли в білій палаті клініки Шаріте...Бертольд Брехт
Був мені голос...Сергій Жадан
Але ж ти ніколи не напишеш про те...Сергій Жадан
Ось і добра нагода подякувати за можливість...Сергій Жадан
Номер 13Ольга Полевіна
Що ж, залишмо на час...Сергій Жадан
Приїхавши до чужого міста на початку літа...Сергій Жадан
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку...Сергій Жадан
ВіршіНая Задніпрянська
Так раптово відцвіла любов…Василь Кузан
Чужі гріхи (уривок з роману)Таня П’янкова
"Тиха країна по Великодню..."Сергій Жадан
Завантажити

…Було у цих віддалених мізансценах щось від класика жанру хорорів Альфреда Хічкока. І, як не дивно, все це й зараз притягує мене. Інтригує. Ото ж вишикую події в певній послідовності. Хоча, й вона все ж буде, в якійсь мірі, умовною.

Я приїжджав у це карпатське, причепурене екзотикою місцевих художніх промислів, містечко у справах. Одне слово, рано-чи-пізно, наше теперішнє стає минулим. Одначе!.. Це зовсім не означає, що його слід забути.

…Мета моїх відряджень – таки практична: на замовлення однієї із львівських рекламних корпорацій провадив у карпатському регіоні визначені маркетингові дослідження. І хоч роботи, часто рутинної, виявилось чимало, мій професійний досвід дозволяв виповнювати час не лише вдосконаленням розмаїтих ринкових моделей на місцевих теренах, але й приємними, сподіваними та несподіваними, зустрічами або й навіть, нетривалими, мандрівками в гори. Тут одразу зізнáюся, передусім не проминав найменшої нагоди (…і навіть зовсім без нагод) загостити в Єлени (саме така транскрипція її імені). З цією жінкою, бальзаківського віку, зазнайомився ще понад рік тому. Забрів якось під грайливий вечірній настрій у крамничку, поблизу ринкової площі, де продавалися вироби різьбярського ремесла та різноманітний дріб’язок народних художніх промислів. Там за лядою вперше й побачив розкішну каштановолосу вродливицю. Ось-так-ось! Як це, майже, завше, трапляється. Підкреслено виразні сіро-зелені очі, блукаюча усмішка на ледь припухлих устах, плавні м’які рухи… У цю мить здавалося, що це все зумисне для мене. Ще помітив: на шиї вишукане бурштинове намисто, явно авторської роботи. Дуже пасувало їй, як і настрій жінки, що в ньому світилось щось від ностальгійної поезії чи давно не пригублюваного мною багаторічно вистояного вина.

– Що пан забажає? – Якось по-особливому оксамитово промовила вона.

– Та, власне,.. я оглядаю вашу експозицію… Можливо, щось і доберу…

– Допоможу. Так?..

– Був би вдячний…

Вона мигцем шмигнула у фондове приміщення і вже несла на долоні невеличку бурштинову шкатулку, майстерно зроблену та допасовану. І я одразу придбав ювелірну скриньку. Тоді ще й, либонь, не знаючи навіщо?.. Втім, людина навіть для себе залишається великою таїною.

Наступного мого візиту, до згаданого містечка, я прямував до вподобаної крамнички мало не як давній знайомець Єлени. Так, стояла, а чи, можливо, рухалась рання осінь: пора золотої самотності, що вона щоразу дарувала мені розмаїття приємностей та виповнювала, рідкісним для мене, спокоєм душу. Тож я цінував цей стан, збагнувши, що очищаю своє життя від непотребу; творю саме свій сенс, бо його універсального, тобто для усіх, немає…

У цей день ми пили запашний обпікаючий шоколад, смакували, улюбленими для Єлени, маленькими золотавими мигдалевими тістечками в кав’ярні, оздобленій керамічними пластами з малюнками гуцульської міфології. На якусь мить навіть здалося, що вони заметушилися… І я почав навмисне імпровізувати, вигадуючи історію життя цих глиняних чебиряйчиків. Пробував удавати їхні голоси на високій тональності в темпі скоромовки. Єлена по-дитячому тішилась, не приховуючи своїх почуттів до мене. Її напіввідкриті чуттєві уста звабливо вилискували глибоким масним кольором вечірньої помади, підсвічені, тікаючим скупуватим сонцем, що його мідний пучок проник крізь прочинене вікно. Так, це був саме той стан піднесення духу, що чомусь є дуже рідкісним. У такі хвилини чутно, як шелестять крила власної душі.

Наші вечірні бесіди ставали все частішими та тривалішими. І були настільки незумисними!.. Той, хто подужав важкі життєві зими, знає, як після них усім єством, ненаситно приймаєш перше лагідне тепло. Щось подібне відбувалося в нас з Єленою зараз. Одне слово, незвичайне струменіло довкруж цієї жінки. Притягувало. Бентежило. Здається, ми відчували це навзáєм. Ванільно, як у казці, заходило сонце. А ще, її бурштинові коралі уже лежали у придбаній мною бурштиновій скриньці. Я доконче знав, що їй це сподобається. Так, угадали: у неї вдома.

Пам’ять, як цивілізація: з часом руйнується. Одначе, цей епізод з наших зустрічей, просто таки врізався в мою пам’ять. Щоправда, передусім своєю магічністю. Очевидністю.

Під час однієї з наших прогулянок у гори Єлена показала мені потік-стрімчак. Місцеві мешканці називали його „Чорториєм”. Я ще тоді подумав: „Мабуть, невипадково? Цей життєплин є занадто непередбачуваним! А, проте, життя – завжди ризик. Доводиться наздоганяти себе”. І так мені закортіло продемонструвати свою добру спортивну форму: у свої п’ять десятків я продовжував вчащати до спортзалу. Робота із „залізом” давала мені неповторну м’язеву радість. Тож я, не вагаючись, одразу роздягнувся та шугонув у завихрену воду. Одразу відчув темну силу цієї холодної маси. Як я не напружував м’язи, крижана течія кидала мене як тріску та незборимо несла на каскади порогів. Спробував підпірнути в бік берега, але мене відразу потягло кудись у глибину. І я, лише неймовірним зусиллям, знову випірнув на поверхню. Краєм ока побачив Єлену: вона щодуху босоніж бігла вздовж берега. На якомусь скруті потоку дещо зблизилась зо мною та зробила дивний пас – рукою від плеча, як це демонструють спортсмени – штовхальники ядра. Щось подібне до кульової блискавки вмить наздогнало мене знеможеного та шубовснуло у воду поруч. Вир ураз втихомирився: рівна спокійна течія чистої води, лагідно охопивши мене, доправила до берега. Я упав на м’яку мураву до ніг Єлени. Вона одразу примостилась поруч зі мною. Ми деякий час мовчки спостерігали, як легкі хмарки неприродно швидко переміщались під куполом неба. Ні тоді, ні згодом я не намагався з’ясувати у жінки, яким же чином мене так чародійно порятовано. На те воно й чародійство, аби про нього мовчати. Вірю, що допомогла мені добра сила. Ця жінка була особливою і я довірився їй. У цей час: наш час, у моєму записнику, що в нього занотовував незвичайні та незвичні випадки, з’явився ще і цей коротенький текст: „У сухому залишку цінним є лише життя, що його ти прожив заради інших”.

…З часом я спостерігав „місячні ночі для Єлени”, так вона їх називала, коли зовсім нагою виходила на різьблений балкон своєї спальні та з насолодою черпала енергію безконеччя, пластикою магічних танців давно забутих племен, збагнув, що носить у собі таїну, недоступну іншим. Врешті, навчився сприймати цю жінку такою, як вона є. Не обтяжуючи ні себе, ні її зайвиною.

Одного разу, вільні від одяганки, зручно вмостившись у фотелях, накритих м’якими вовняними ліжниками, ми бесідували так, ніби продовжували пестощі. Зненацька, Єлена, з властивою їй непроминальною загадковістю в голосі, ніби щось спогадуючи та розмірковуючи, промовила: „Для твого інтересу та записника є дещо цікаве. …Одне слово, замешкав тут неподалік дивний старушок. Тримає крамничку з різноманітним старовинним мотлохом на околиці нашого містечка. Причому, ніхто з міщан не бачив, щоби у нього щось купували. Однак, старий вже не один рік проживає в нашій місцині та ретельно пильнує свій „безцінний скарб”, певен у його антикварній коштовності. Крім усього, іще й фотографує якимось занедбаним великим, на стояках, дерев’яним фотографічним апаратом. І картки виходять, подейкують, самочинно стилізовані під старовину. Одначе, ніхто нічого не знає достеменно. …А ти зі своїм досвідом та цікавістю до всього аномального, може б з’ясував щось”.

Тут, скажу одразу, можна було б мені й окрему новелу написати. Проте я, не вагаючись, вирішив продовжити свою розповідь саме в цьому тексті. Вважаючи, що додасться до колоритної особистості Єлени та її химерного життєвого простору. Отож продовжу, маючи на оці ще й безпосередні інтереси читача: читати вже, читати аж захлинаючись, читати про самобутнє… …І про себе.

До загадкової крамнички старожитностей потрапив не одразу: робота забирала час. Однак інтерес узяв своє.

Це була доволі пошарпана будівля старої містечкової забудови. Вздовж фасаду – галерейка та широкі подвійні дубові двері. Над ними, якимись вигадливими шрифтами, подібними до сецесійних, таблиця: „Добрі старовинні речі”. Піднявся скрипучими східцями, наліг на пелюсткоподібну ковану клямку, двері, якось так неохоче, відчинились. Одразу, за акуратним вишневим бюрком, припускаю, що й воно продавалося, побачив низькорослого старого, подібного до середньовічного алхіміка: на голові якась пожована шапчина-ковпак, розкуйовджені патла вибивалися на плечі. Завихрена клиновидна борідка аж благала втручання фризиєра, темні круглі окуляри в тонкій срібній оправі на кінчику носа додавали середньовічного флеру цьому недомірку. А ще зморшки; багато та глибокі. Я ледь помітно усміхнувся: тепер зрозуміло, чому сюди ніхто не заходить. Ця людина, по суті, – без лиця. Та й чи є у цьому тільці бодай плохенька душа?.. Він одразу ж, полишивши стіл-бюрко, зблизився, по-старечому човгаючи ногами. По тім скрипучим слабким голосом запитав: „Чи пан потребує моїх консультацій?..” Я одповів: „Хочу оглянути ваш крам. Маю у своїй колекції антикваріату чимало усякого. Можливо, й тут щось вполюю”. „То нехай пан пооглядає ось там”. – Він недбало тицьнув своїм кістлявим пальцем убік запорошених полиць. Я придивився. – „Ото собі, нескінченна гра з часом. Тримати в долонях ту чи іншу антикварну річ – все одно, що ручкатися з тими людьми, що мали її за власність сто, або й більше, років тому. Відчути раптом їхню енергетику, подеколи, за доброї уяви, навіть вербально контактувати з ними”. І тому я тут. І нетерпляче оглядаю „древність”. Торкаюся цієї особливої форми сакральності. Чогось унікального – не помітив. На нижніх рівнях стояли важкі закіптюжені праски. Вище – розмаїті, здавалось навіть перекособочені, ступки: від традиційних мідних до керамічних; навіть дерев’яних, нехарактерних для наших місць. Причому усе це було виставлено без особливої експозиційної доскіпливості; просто в стані якогось кухонного гармидеру.

Праворуч, у самому кутку, на поточеній шашелем тумбі – швейна машинка марки „Зінгер” з ручним приводом. Поруч – дерев’яний чорний футляр до цієї машинерії. Вона пахла машинною оливою. Нею, мабуть, користуються ще й зараз… Банки-бляшанки, прикрашені найрізноманітнішими мініатюрами, вабили погляд на горішній полиці…

Попід глухою безвіконною стіною та посеред приміщення, розділяючи його навпіл, – кілька темних важких креденсів ренесансного стилю з масивними глибоко різьбленими фризами та з дверцятами, що мали за оздобу пасторальні рельєфи. Втім, вони за більш докладного огляду, виявилися настільки побитими шашелем та з понівеченими замками, що тут, звісно, про справжню вартість і вартісність навіть не йдеться. На кривоногому столику-консолі лежали просто, звалені на купу, гравюри давніх майстрів. Я навіть помітив графіку, схожу на твори Альбрехта Дюрера, однач чомусь не застановився. Виникло незбориме бажання навіть не торкатися цього давнього мотлоху. Це зовсім нез’ясовне… Отож і не з’ясовую.

…Старий крамар стояв майже нерухомо. Можливо куняв. Дивне заціпеніння. Мені спливли на гадку слова Джона Апдайка: „Якщо затаїтися і сидіти нерухомо, то можна уникнути виснаження, проблем і навіть смерті”. Цей старець, напевне, щось подібне давно збагнув. Та й очевидно, що зовсім не про торгівлю він дбає… Демонструючи, що коли весь світ повернеться до тебе спиною, пам’ятатимеш, що у тебе є ще ти сам.

…Я, саме, гортав альбоми з картинками-листівками із зображеннями напівлюдей-напівтварин, що боролися один з одним. У крамницю впурхнуло двійко малолітніх дівчаток у святкових рожевих платтячках. Великі шовкові банти і кольорові капелюшки робили їх подібними до екзотичних метеликів. Антиквар, на диво неквапно, підскочив до них і повів у відгороджену шафами частину крамниці. Я ще якийсь час розглядав дуже подібну до справжньої майстерну підробку китайської вази ХVІІ сторіччя; за тодішніми повір’ями вона мала стояти обіч дверей в інтер’єрі оселі та не впускати демонів у господу. Втім, недовго. Твердо вирішив дізнатися, що в іншій половині антикварні діється. Там, власне, було більш просторо. Стіл обтягнутий потертим бордовим сукном. Численні шухлядки в його тумбах – прикрашені делікатними ручками зі слонової кості. На столі – доброї роботи лампа з абажуром вітражного скла. Та ще – важке бронзове письмове приладдя. Вікна – щільно зашторені. Тож розсіяна в приміщенні барвистість світильника – єдине, що відвойовувало в темряви простір. Мабуть, саме тому не одразу впав мені в око великий дерев’яний фотографічний апарат, що на розчепіреній тринозі цупко тримався дощатої нефарбованої підлоги. Він ніби трохи примружився та наче присів, зігнувши коліна. Фотографічний апарат. Ветхий. Саме так.

А крамар уже, знову ж таки, занадто спритно як для нього, почав готувати дівчаток до фотографії. Згуртував їх так, аби обидві потрапляли в об’єктив. Він підозріло довго вовтузився. І врешті яскраво-гострий спалах осяйнув кімнату. Однак найдивніше розпочалось по тому. Фотографовані ще не отямились, а фотограф уже дістав з потаємної скриньки у корпусі апарата готові, коричнево бромовані фото. Ось тобі і архаїка примітивна! Так вправно та швидко і надновий „Polaroid” не впорається. У цій дерев’яній штуковині, напевне, без магії не обходиться. Дівчатка ще й не встигли оком кинути на знимки, як дивний дід змахнув рукою й неприродно червоне полум’я потужно вибухнуло в коминку, що зачаївся в дальному кутку. Антиквар хутко підскочив до вогненої пащі та вкинув туди світлини. Вогонь, здалося, лише чекав цього: вмить проковтнув аркуші. У комині щось неприємно загуло-зашкребло. Колір вогню змінився на беззастережно білий, аж заболіли очі. У цю мить із дітьми почало діятись щось неймовірне: вони якось так, наче самочинно, без зойків і благань, розсúпалися на безліч яскравих різнокольорових частинок. А ті мигцем потягнулись у люфт димаря та зникли. Я заціпенів. Утім не на довго. Ухопив антиквара за барки… Та раптом щось темне, наче важкі плюшеві штори, обволікло мене; і як я тільки не напружував своє треноване тіло, нічого не допомагало. Отямився я за якийсь час уже на подвір’ї. На широкій лавиці поблизу густих кущів, що оточували „Добрі старовинні речі” живою огорожею доокіл. Низькорослий літній патлатик зібрав сусідів та нахабно брехав, що, нібито, один з його покупців, себто я, знайшов якийсь пакетик в одній зі старовинних шаф, нюхнувши невідомого порошку, раптово знепритомнів…

…Та я вже відчув, що сила до мене повертається. Видалося можливим щось аналізувати. Насамперед, відкинув думку про те, що я чогось нанюхався: пережите одразу ж промайнуло у мені в дуже реальних і виразних картинах. Відкинув усякі сумніви…

Далі я спробував щось з’ясувати людям. Вони не почули мене. Схопив за груди брудного крамаря, аж його ошмаття балахонисте затріщало! Та мене щоразу відривали від потворного курдупля. Так, я нікого й не переконав… А продавець антику несподівано зник. Ніби й не було його.

…Так, я згодом заявив у поліцію. Там, звісно, не повірили. Одначе „пробили” по своїй „базі”: виявилось, що у цей період діти у містечку та околичних селах, в області та країні не зникали. От така ось дивина… Тоді я чи не вперше заглянув у вічі справжньому відчаю; він мені дуже не сподобався.

…Аби пізнати явище, слід вийти за його межі. Спробував й у цих обставинах. Наразі, мені не вдалося…

Увечері цього ж дня зустрівся з Єленою. У стані, що його можна було б назвати післястресовим, я скупо переповів свою пригоду в антиквара. Мені видалось, що вона чекала чогось подібного. – „Ти знаєш, я насправді і є отим лиходієм. Як тобі зрозуміліше витлумачити?!. Збираю серед людей негативні емоції… Енергетику! Тут немає якогось акторства з перевдягання. Я просто стаю старцем. Перетворююсь. Я не знаю навіть, як тобі витлумачити ці метаморфози. Ті, що доручили мені цю місію – збирача тонких негараздів-енергій,.. вони знають більше. Лише Обрані зможуть пройти шлях. Я – тільки „збирач”. На початку шляху. Напевне, не мала б тобі про це все говорити. Але ж уже сказала”. Єлена з насолодою допила свою каву та відламала шматок шоколаду з горіхами. Невдовзі розтанула у перших сутінках недомовленого. Згодом я уже почав сумніватися: чи було це побачення насправді?

Як з’ясувалося, це була моя остання розмова з Єленою. З поверненням до Львова, я обіруч взявся за роботу з накопиченими маркетинговими матеріалами.

Розуміючи, що з Єленою нас єднали не лише вишукані зустрічі та любопристрасні ночі в її затишному помешканні зі запахом смерекового вітру, але й метафізична таємниця непізнаності буття. Й приглушене осяяння від тихого світла місії самої жінки.

Я кілька разів планував повернутися в це колоритне карпатське містечко. Але ж, як кажуть, хочеш розсмішити Бога, розкажи Йому про свої плани…

…Для мене настали нові часи. Я полишив усе й подався, що називається, світ-за-очі. Кілька років мандрував Африкою. Згодом рік жив на Мадагаскарі. А коли знову повернувся до Львова, моя пригода настільки віддалилася, що почала сприйматись, як напівзабута легенда з древньої міфології. Химерність буття та дивовижа перевтілень.

Нині, у своєму львівському помешканні, я не раз сидячи в просторій заскленій лоджії, спрямовую довгий погляд у той бік, де живе найтаємничіша жінка з усіх, які траплялися мені. Одначе, нез’ясовна сила утримує мене, аби без зволікань сісти у своє авто та за кілька годин швидкісної подорожі опинитися поруч із тією, яка, можливо, могла б відкрити для мене найсокровенніше? Адже це – так мотиваційно і так привабливо в плані модерної естетики сприйняття світу. Напевне, що так.



Партнери