І знову мені не привезла Нічого почта з України... За грішнії, мабуть, діла Караюсь я в оцій пустині Сердитим богом. Не мені Про теє знать, за що караюсь, Та й знать не хочеться мені. А сердце плаче, як згадаю Хоч невеселії случаї І невеселії ті дні, Що пронеслися надо мною В моїй Україні...

І знову цілу ніч верзлося: біжу зацькований, мов звір, і слід кривавиться на росах, і піт рудий туманить зір. І знову бачу світ багряно. За мною полум’я і дим, гаряча заграва над станом, безправ’я над добром моїм. І знов в ганьбі стріваю ранок, і ліс мені, мов звірю кліть. Та...

І золотої й дорогої Мені, щоб знали ви, не жаль Моєї долі молодої: А іноді така печаль Оступить душу, аж заплачу. А ще до того, як побачу Малого хлопчика в селі. Мов одірвалось од гіллі, Одно-однісіньке під тином Сидить собі в старій ряднині. Мені здається, що се я, Що це ж та молодість моя....

І коли наступний день Пошматує мою темінь; І коли похмурий дощ Змиє грим моєї присутності Ви залишитеся, щоб бути останніми, Хто прийде на мій похорон… 17.о9.2оо5

ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавижу, ложь есть. Соборное послание Иоанна Глава 4, ст. 20. І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений І все спочиває. Тільки я, мов окаянний, І день і ніч плачу На...

Давно не бачились, тому і не впізнав її. Розглядав, доки вона йшла парковою алеєю. Не зрозумів навіть, що йде до нього. Підійшла, стала проти сонця, він спробував розгледіти її, але сонце вдарило в очі, замружився, відвернувся. «Привіт», - сказала вона. «Привіт», -...

І не розповіли головного. Не попередили, що смерть обмежується тією мовчанкою, яка її супроводжує, смерть не виходить поза крейдяне коло, накреслене на підлозі в помешканні, з якого винесли меблі, щоби налякана душа не билась об них, мов пес, якого зачинили на кухні. Не пояснили,...

І небо невмите, і заспані хвилі, І понад берегом геть-геть, Неначе п´яний, очерет Без вітру гнеться. Боже милий! Чи довго буде ще мені В оцій незамкнутій тюрмі, Понад оцим нікчемним морем Нудити світом? Не говорить, Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки...

І невже ж це правда, що напередодні Вічної руїни, повного кінця, Освітило сонце на краю безодні Променем надії змучені серця? Ні! Я вам не вірю, що кінець так скоро, Що й оця надія згине з нами враз, Що впаде остання нетривка опора І безодня чорна поховає нас. Ні, я вам не вірю, що даремна...

І немає пояснень любові – дверей у коштовний камінь. Тільки місяць, що підіймає за собою велику воду, тільки з літа засушені квіти між сторінками, і ніхто нікому не сторож і не господар. Тільки дух, що віє, де хоче, по вибуху наднової, біле тільце хліба, червоне у мить...