Завантажити

не журюся.
- I що тепер читаєш?
- Ет!
- То чого запишався?
- О! Таке скажете, - починаю пекти ракiв.
- Як ця книжка зветься?
- "Арабська земля i Магометова вiра".
- А це тобi доконче треба знати? - I смiх закружляв навколо мене, мов танець.
То що менi залишилося робити? Теж смiятися.
- І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, - обiзвався дядько Стратон.
- Бiда? - спiвчутливо дивиться на мене Василь Iванович.
- Не так бiда, як прибiдок, - одходячи, вiдповiдаю йому.
- А читати ж хочеться?
- Аж душа болить.
- От цього я не хочу, щоб у малого душа болiла, - i Василь Iванович повiв навскiсною бровою на дядька Себастiяна. - Прошу тебе, при нагодi заскоч у Майдан-Трепiвський* (* Тепер Майдан-Курилiвський, Хмельницького району, Вiнницької областi) - там тепер найкраща бiблiотека.
- Оце дiло! - схвально кивнув головою дядько Себастiян i весело зирнув на мене. - Там книжок - море!
- Ой! - несамохiть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всi засмiялись, навiть Себастiянiв батько приязно похитав журною головою.
А Василь Iванович вийняв з кишенi записну книжку, вiдсунув од себе полумисок iз холодцем i почав на паперi виписувати радiсть для мене.
Я все косував на веселi розгонистi лiтери, що так пiдхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, i мене обсипало чи iскрами, чи то зорями. Од утiхи мало не загопцював на лавi. Як везе, то везе шибенику!
- Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! - нацiлив на мене Василь Iванович насоченi усмiхом губи, вирвав аркушик з книжки i подав дядьку Себастiяну. - Вчися, виходь у люди!
Весiлля заграло в моїх вухах i душi, я зовсiм притихаю, прислухаюся до нього, далi переводжу погляд з дядька Себастiяна на людей, а вони нахиляють до мене осмiхненi, розквiтлi очi. I тiльки Себасйiянiв батько чогось зiтхає.
А в цей час пiд вiкнами загупали кроки, засвiтилось, закружляло мальоване в образi дiвчини сонце, i вечiр забринiв молодими голосами:
 
То не з моря тумани,
То iз коней пара...
 
Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стрiли падають, як дрiбен дощик, а мечi блищать, мов сонце у хмарi?!
I колядки, i тихий Дунай, що виплив iз них, i вершники над Дунаєм, i пара з коней, i струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гостi, коли дядько Себастiян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою...
Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобiт i чудернацький смiх. Коли я розплющив очi, бiля порога рiвно стояла немолода засмучена жiнка, а коло неї висяював хромовими чобiтьми веселолиций мiлiцiонер, до якого прилипло дивовижне прiзвисько - Хвiрточка, i тiльки через те, що вiн навчився гримати на людей: "Закрий менi хвiрточку" або "Вiдкрий менi хвiрточку".
З його рота зараз виривався клекiт, хрип i щось подiбне на шипiння гусака, - все це йому разом замiняло смiх.
- Сiдайте, тiтко Марино. Що там скоїлося? - заговорив до жiнки дядько Себастiян.
- Ет, хай вiн говорить... навчився ж. - Тiтка Марина ображено стулила темнi зморшкуватi уста, сiла на лаву й хрестом поклала на колiна важкi землистi руки.
- Розказуй, Василю!
Зiпсований грамофон знову захрипiв у грудях мiлiцiонера, i знову - смiху не вийшло, але це нiчутiнку не збентежило Василя, - все його обличчя сяяло радiстю, а очi набухали веселими сльозами.
- От i не повiрите, що я сьогоднi на контрреволюцiю наскочив! Тримаю її, понятно, у кулацi! - переможно сказав, а тiтка Марина зiтхнула.
- На яку це контрреволюцiю ти наскочив? - недовiрливо запитав дядько Себастiян. - Може, на тiтку Марину?
- На неї ж! Нiколи б i сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.
- Розказуй, як умiєш, - нахмарився i зажурився дядько Себастiян.
- Сьогоднi ранесенько поїхав я до Якова пiдкувати коня. Заходжу собi тихенько у двiр, iду до хати, а вухом чую, що в кузнi сичить ковальський мiх. Це на рiздво! - знову зашипiв, заклекотав мiлiцiонер, витер рукою сльозу. - Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й пiдходжу до кузнi. I що я тiльки бачу?! Бiсiв коваль роздмухує вогонь, а на вогнi, як на картинi, стоїть цiлiсiнький кулемет. Тодi, я, понятно, револьвера в руку, а ногою - в дверi i до Якова: "Руки вгору!"
А вiн на мене, понятно, нiякого внiманiя.
"Пiшов ти, - каже, - Хвiрточко, пiд три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший".
"Я стрiляти буду!" - гримаю на коваля.
А йому й за вухом не свербить.
"Стрiляй, - каже, - собi в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти нажабився? Кулемета нiколи не бачив?"
"За цей кулемет судити будем!"
"За що ж мене судити? - розсердився коваль. - За те, що я смерть перековую на лемiш?"
"Ви менi лемешем баки не забивайте, а фактично скажiть, де дiстали цю

читати