Завантажити

смерть?" - припираю його до стiнки револьвером, параграфами i навiть строгiстю закону.
М'явся, крутився, викручувався чоловiк, та мусив признатися, що дiстав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами i зiтхає, наче цей кулемет не був її собственiстю.
- Тiтко Марино, це правда?! - не вiриться дядьковi Себастiяну.
- Та правда ж, - похитала головою тiтка Марина.
- I ви продали кулемет Якову?
- Ось це вже неправда: не продала його, а обмiняла.
- Що ж це за обмiн?
- Я йому вiддала кулемета, а вiн менi кочергу, бо моя саме переломилась.
- Так i Якiв сказав! - пiдтвердив мiлiцiонер. - Тодi я бiгцем на вулицю, скочив у сани - й на хутiр до тiтки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
- Як людину ж, - стиха обiзвалася тiтка Марина.
"Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" - одразу нагнав їй страху.
"Нащо вони тобi, Василю?" - не дивується, не лякається, а виказуе, що iще має зброю.
"В мiлiцiю треба здати!"
"Дурно чи щось заплатять менi?"
"За це дiло тюрмою заплатимо!" - кажу їй.
А вона до мене:
"Хвiрточкою ти був, Хвiрточкою й залишився, хоч i взувся в золотi чоботи".
Розсердився я i почав робити обшук. Сопротiвлєнiя з боку тiтки Марини не було. I знайшов я у засторонку, - от нiхто не повiрить, - iще чотири кулемети i п'ять нiмецьких i австрiйських рушниць.
Дядько Себастiян зблiд i отетерiло поглянув на тiтку Марину:
- Невже це правда?
- Та правда, чого ж...
- От який вискiпався iще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повiсив я пломбу на її дверi i до вас: як не є - це ж далека ваша рiдня.
- Тiтко Марино, де ви цiєї бiсової зброї набрали? - з жалем запитав дядько Себастiян.
- Бандити, хто ж iнакше, мали в неї свою схованку! - тримався свого мiлiцiонер.
Тiтка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:
- Пломба ти, та й бiльш нiчого. Ось ти над цiєю зброєю тiльки зараз затрусився, а я всю вiйну трусилась. Оце ж, Себастiяне, дорогенький, як убили на вiйнi сина, то мiй Iван iз журби почав, де мiг, красти оружiє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розiкрасти рушницi, кулемети та iншу погань, що стрiляє, то не буде чим воювати i менше зiв'яне людей на вiйнi. От i крав чоловiк, що мiг, крав i в нiмцiв, i в денiкiнцiв, i в петлюрiвцiв. На цьому дiлi попався та й пiшов спати в могилу. А Хвiрточка вже мене до бандитiв приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має вiн совiсть чи в нього її розклювали кури?
Пiсля цiєї мови дядько Себастiян розпогодився, а мiлiцiонер, що весь час то обурювався, то недовiрливо хмикав, то кусав губи, зашипiв, заклекотав, захрипотiв, тернув рукою по очах i сказав:
- Правильно. Ой, не було цього ранку в мене нi совiстi, нi клепки в головi! - Вiн пригнувся до тiтки Марини, поцiлував її в прив'ялу щоку, а потiм зажурився: - Воно-то так. А що тепер з бiсовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по iнстанцiях, та почнуть сумнiватись, та допитуватись, та протоколи писати i всяку всячину. От вскочили в халепу на самiсiньке рiздво. Тепер i чарки не вип'єш, а скачи в повiт на зламану голову.
- Василю, а не краще буде, щоб Якiв без зайвого клопоту забрав собi цi кулемети - i на вогонь? - довiрливо запитала тiтка Марина. - Вiн менi за них зробить i чаплiю, i рогачi, i лопату, бо тепер такий сутуж на залiзо...
- Ет, сiльська наївнiсть! - безнадiйно махнув рукою мiлiцiонер i зажурено звернувся до дядька Себастiяна: - I яку тут придумати резолюцiю?
 
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Воно, звiсно, дурниця, писати п'єси в четвертому класi, але що вдiєш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа пiдсмiюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кiлька образливих прiзвиськ, а дехто з однокласникiв потай збиткується над моєю писаниною - вимальовує на нiй i чортикiв, i дулi. Образливо й боляче стає вiд цього, та я б'ю лихом об землю i тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощаснi зошити пiд партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручнiсть велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами i в погоду, i в негоду чешу до хати-читальнi, що вiдкрилася мiсяцiв зо два тому. Тут я перечитую, якi не є, п'єси, навiть п'єси-суди над бур'янами, посухою i бандитами.
Найбiльше ж подобаються менi тi драми й трагедiї, в яких багато стрiляють. Про це добре знає наш завiдуючий хати-читальнi, через те вiн iнколи мою появу зустрiчає завзятим вигуком:
- Михайле, привiз п'єсу з стрiляниною!
- I багато її? - завмираю од радостi.
- В усiх сценах i трохи поза сценою там з гармат б'ють!
- Оце п'єса! - тiшуся я.
А завiдуючий назбирує з пiвсотнi зморщок навколо очей i смiється, - такий славний чоловiк трапився. Часом, коли розходяться люди, вiн прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кiнчик носа i шкодує, що не

читати