Завантажити

маминi застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастiяна. А вiн уже запрiг коня у легкокрилi санчата й чекав на мене.
- Чим це ти напакував торбу?
- Варениками - i для вас, i для мене. Покуштуйте.
- А ти куштував?
- Ще нi.
- То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?
- Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?
- Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.
- Не так-то й скоро.
- Та вже циган продав кожуха, - смiється дядько Себастiян i пiдхвалює вареники. Вiн свiй тримає в однiй руцi, а я обома, вiн добирається уже до рiжка, а я до середини, i так менi приємно, що дядьковi Себастiяну подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.
З'ївши вареника, я падаю в натоптанi сiном санки, дядько Себастiян умощується на передку, i ось уже кiнь виносить нас у широкий заснiжений свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а рiчка погойдує переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чиїсь сумнi голоси.
Ми проскакуємо сусiднє село, де живе дiд Корнiй, i пiд'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болотi ще за часiв татарських наскокiв ховалися люди.
- Михайлику, хочеш побачити диво? - обертається до мене дядько Себастiян i грає заснiженими вiями.
-Хочу!
- Тодi вiзьмемо лiворуч.
Навмання по бездорiжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, i ми незабаром пiд'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян зупиняє коня, зiскакує з санец i радiсно пiдiймає голову вгору. Над нами справдi хтось розвiшав диво: кожне прихоплене iнеєм деревце насочилося сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не бачив стiльки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi морозом кетяги, що нависали прямо над головою, i тiнi, на яких теж виразно, як мальованi, видiлялися грона.
- Гарно, Михайлику? - змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.
- Ой, гарно як! - щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини, - I де її стiльки взялося?
- Де? - задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. - Старi люди кажуть, що колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi напали на село, сюди кинулось утiкати весiлля i всi дiвчата, що були на ньому. Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата - у твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай. Влiтку, люди кажуть, ця мiсцина i досi стогне-озивається дiвочими голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов помiж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кiнь, за ним дрiботiв невисокий чоловiчок з великим мiшком за плечима; його сiре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Вiн з опаскою подивився на нас, поклiпав рiдкими вiями й спитав у дядька Себастiяна:
- I ви, значиться, приїхали ламати калину?
- А ви її ламаєте?
- Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.
- Простуду лiкуєте нею?
- Нi, я її, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж, значиться. Городськi мають дурнi грошi - навiть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.
Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
- Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
- Руки? - здивувався, хихикнув плескатолиций i подивився на дядька Себастiяна, як на дивака.
- Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо покладу на санки i в повiт завезу!
- Великий крик за малий пшик! - ображено заметались вузькi, присмоктанi уста. - За що менi така сiпанина?
- Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?
- Маю.
- Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед такої краси!
- А менi, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальствi ходите?
- Хiба ж не видно?!
- Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?
- З Вiнницi.
- Значиться, такий є приказ, - дивується чоловiк. - Дiждалась i калина приказу. То я зараз же зачищу свої слiди. - Вiн вийняв ножа i зник за тими деревцями, яких i досi за їхню красу нiвечать люди...
Помiж розкiшними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далi на дорогу - i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i в очах менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з яких проросла калина. Ось я навiть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Нi, то стугонiв над рiчкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а вiн робив своє дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.
- Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
- Не замерз.
- Все одно трохи пробiжiмося.
I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн перехоплював мене, пiдкидав угору i ловив, як м'яча, а розумний кiнь скоса поглядав

читати