Завантажити

обличчя Юхрима злетiло нахабство, вiн сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова жiнка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всi її широкi розгойданi спiдницi вiдразу вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер.
Юхрим з подиву сказав: "О, прибiг Євген накоренок" - i притулився спиною до печi.
- Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! - мiнливими рум'янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка Христина до плеча голови комбiду. - Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити на свiтi.
- Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь!
- Ти справдi не будеш його вбивати? - не повiрила зразу молодиця i глянула на Юхрима. - А ти що варнякав? - i знову до дядька Себастiяна: - То не будеш?
- Нащо менi цей телепень здався?! Тiшся ним, коли не докучив, як болячка.
Тiтка Христина одразу ж повеселiла, крутнулась по хатi, а на її драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi, i птицi, i квiти, i колоски.
- Коли так, Себастiяне, всип моїй парi i за мене! Аякже! Бо хiба це чоловiк? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащицi, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i спiдничника увесь грiшний свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на злiсть йому, хочу по-людськи жити.
Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом:
- Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника?
- А вiн мене жалiє? - тiтка Христина одним кулаком пiдперла бока, а другим насварилась на чоловiка. - Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi мої сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта - бiсом станеш! Аякже!
- Тодi, хрещенику, тримайсь! - дядько Себастiян вiдвiв руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi.
- I тут утiк! - здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина. - Вiн, певне, i вiд смертi втече.
Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, i в цей час у дворi обiзвався густий здивований голос:
- Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй, побоїще чи попоїще?
- Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радiсть! Аж не вiриться, натурально! А в нас кругом така необразованiсть - i досi без цивiлiзацiї колядують... Може, до мене заскочимо? Оце буде святої Не рiздво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. - солодкомовно зажебонiв до когось Юхрим.
- Ти спершу обтрусись!
- Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од iндивiдуальної радостi. Пробачте. От спасибi, що приїхали! У мене дома є така запiканочка, якої i в Санкт-Петербурзi при монархiї не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але вiд цього зiлля нiяк не вiдмовитесь. Я недалеко живу, - не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
- А хто тебе з цiєї хати випроваджував?
- Ох, вам би персонально не питати, а менi iндивiдуально не вiдповiдати, бо я не люблю наговорювати, - Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб i там чули, який вiн справедливий.
- Ти не галайкочи пiвслiвцями, а говори повним словом!
- Можу, Василю Iвановичу, можу й повним, - i одразу стишує голос: - Ваш хвалений Себастiян персонально мною вiдчинив свої дверi. От яка в нього первiсно-елементна культура!
- Що?! Себастiян фiнiнспектором дверi розчинив?
- Фiнiнспектором! I не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке вiн має фiнансове соображенiє розуму.
- А дверi ж цiлi залишились?
- Не знаю, мабуть, цiлi.
- За що ж ви не помирились?
- За сектори, Василю Iвановичу. Я, не жалiючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастiян - iндивiдуальний.
- Та що ти мелеш?!
- Перевiрте! Ось я тут, а Себастiян у хатi. Ми з вами на державнiй роботi у мiстi маємо кругозiр, а вiн - пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землi i на iндивiдуальнiй пуповинi.
- А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчiв iз села?
- От i ви, натурально, ображаєте свого фiнiнспектора, насмiшеч-ки собi виробляєте. А яке життя фiнiнспектора в перiод непу i непереробленої дрiбновласницької стихiї? Гiрше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, вiн навiть з-пiд гадюки має витягнути копiйку!
- Ти дивись! Здорово сказано! - в голосi невiдомого обiзвалися подив i спiвчуття, а в хатi всi похмурнiли.
- Кого це так розжалоблює мiй пустослов? - смутнiла тiтка Христина.
- Голову повiтвиконкому, - вiдповiв дядько Стратон.
- Ще i йому заб'є баки мiй поштуркач. I як вiн умiє отак прикидатися? - уголос дивується жiнка. - Вiн тiльки вдома стає самим собою, i то не завжди: навiть передi мною, забувшись, ще iнколи лисичить, грає свої ролi.
Усi починають смiятися, а до хати в клубах морозу входять голова повiтвиконкому i Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до

читати