Завантажити

степом, аж до тiєї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога i де вiтряки перелопачують крилами її кигикання i вiтри.
В це свято двох голосiв, один з яких вiв мелодiю низом, а другий брав горою, вплiтався i стихав третiй - кобзарський, битий морозами i метелицями, сiчений дощами i громовицями.
I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув,. припав сивою головою до столу i заплакав. Ось i сльоза впала на струну, i вона теж обiзвалася жалем. Усi кинулись до старого.
- Що з вами, дiду Левку? - прихилився до нього стривожений дядько Себастiян.
- У кожного своє, сину, - пiдвiв голову од столу кобзар i пальцем почав витирати очi.
- Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? - пiдiйшов до кобзаря Себастiянiв батько.
Обоє сивi, наче молоком облитi, глянули один одному в очi, побачили в них, як у снах, свої давнi лiта, свої рiзнi дороги й зiтхнули.
- То чого ж ти, Левку? - знову спiвчутливо запитав дiд дiда.
- Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вiкторе, який мав я колись голос?
- Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках і дорогах, на весiллях i похоронах.
- То не жаль менi себе, не жаль рокiв своїх, а голосу жаль... Оце зараз не вивiв його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Себастiянiв батько зiтхнув, у роздумi похитав головою:
- Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так i треба, може, це теж - революцiя. - I тихо попрохав сина: - Заспiвай менi про тi василечки, що сходять на горi, i про той барвiнок, що послався пiд горою.
I знову дядько Себастiян повiв мелодiю своїм могутнiм баритоном, а горою пiшов тенор Федоренка, до них приєднався пiдголосок колишнього мiнiстра селянсько-бiдняцької держави, в яку входило аж три села. Тiльки Себастiянiв батько, стоячи посеред хати, не спiвав; вiн дивився кудись у далечiнь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекi лiта, свої далекi василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тiльки у снах.
- За тебе, Себастiяне, за тебе, людино! - пiсля василечкiв пiдняв чару колишнiй мiнiстр, а теперiшнiй голова комiтету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
- Нi, за дiда Левка, за голос його, що все життя пiдносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь бiля кендюха.
- А щоб тебе, вилупку! - махнув рукою i вперше за вечiр засмiявся Себастiянiв батько.
- Спасибi, Себастiяне, що уважив, бо головне в нашому дiлi - душевнiсть, а решта-все тлiн, - по старостi лiт кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженiвку i тiльки опiсля випив, що мав випити.
- Артист! - показав усi зуби Федоренко, хотiв так само зробити, але це в нього не вийшло. Вiн знову засмiявся i запитав мене: - А ти артистом не думаєш бути?
- I чого тебе весь час до артистiв тягне? - здивувався дядько Стратон.
- Ой, люблю сцену, як своє життя! - зiтхнув Федоренко. - Iнколи як сядеш на нiй зi своїми синами i братами, то чуєш - у рай попав, i нiяк не менше!
- А платять за це добре? -спитав Себастiянiв батько, i всi аж лягли вiд реготу. - Нi, таки я пiду, не хочу страмитися з вами! - Старий знову пiдiйшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька i жбурнув на пiч.
- Побудьте ще, тату, без вас i свято скисне!
- От навiжений. I що менi робити з тобою?- пробурчав старий, але залишився.
- О, ще хтось до нас! - повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
Незабаром в оселю увiйшов старий гончар Демко Петрович, бiля якого на ярмарку завше товпились люди. Однiєю рукою вiн притримував мiшок, а в другiй держав свiй прославлений батiг, видовбане пужално якого було сопiлкою. Це ж треба додуматись, щоб навiть у пужалнi трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловiк, - на його товстих вусах аж дзеленчали крижанi бурульки. Привiтавшись, вiн зiрвав їх з вусiв, стер наморозь з дугастих брiв, бережно скинув з плеча мiшок, у якому обiзвалися гончарськi скарби.
- Демку Петровичу, вихилiть чарочку з дороги! - запросив господар.
- Для сугрiву душi i рук не завадить, - охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвiтом чарку. - Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженiвку переганяєте?
- Це запитайте Федоренка! - засмiявся дядько Стратон. - Вiн з якогось весiлля доп'яв такого зiлля. Демко Петрович зiтхнув:
- Музика за свою роботу має веселуху, а гончар - жовч.
- Чого це ви такої сумної завели? - здивувався дядько Себастiян. - Хто вас зобидив?
- А будеш на свят-вечiр слухати грiшне?
- Та що робити? Послухаю.
- То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких, яким положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з якої це хвороби iнодi свiй свого ненавидить, свiй свого поїдом їсть, свiй свому i дорогу, i життя вкорочує.
- Хто ж вам життя вкорочує? - насторожилося мiжбрiв'я дядька Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями.
- Ет, багато казати, та мало слухати, - хмурнiють очi

читати