Завантажити

навiть чогось стає дуже смiшно. Тим часом нас наздоганяють легенькi санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується i тихенько щось наспiвує дитинi молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:
- Мар'яно!
- Ой! Михайлику! - сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: - Це ти?
- Авжеж, Мар'яно! - зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.
- Ой! Михайлику! Як ти виріс! - Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. - А ми їдемо до вас на щедрий вечір.
- Справді?
- Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?
- Та головую.
- І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.
Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:
- А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?
- Та... таке й скажете, - засоромилася Мар'яна.
- Говори, говори.
- Зове ж... коли треба піддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.
- Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? - вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.
- Хлопчик... - і так гарно сказала, нахиляючись до нього: - Росте собі дитя!
- Їдемо ж до нас! - запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. - У нас і риба свіжа є!
- Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, - весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.
І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:
 
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр...
 
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...
Київ - Ірпень - Дяківці
1966
 

читати