Завантажити

мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому, кинув пiд лаву, а сам лiг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерiя на лежанку прямо з чобiтьми, в руках держить каганець i кричить не своїм голосом:
"Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, - аж тiпається вона, - хтось вужiв повну хату напустив!"
Глянув, а по долiвцi мої в'юни повзають, - чисто усi порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусiдiв, бо Ликерiя зi страху й дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через цих в'юнiв мало любовi не позбувся.
Ми всi смiємося, а дядько Микола вплiтає руку в свої гетьманськi вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
- Тату, вiзьмiть i мене в Щедрову! - прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить менi казкою.
- Обiйдемось без тебе, - вiдмахнувся тато рукою.
- Вiзьмiть, таточку.
- Там треба цiлий день вибути на морозi, а вiн i в кiсточки твої забереться.
- А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий день! Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
- Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.
- Хай привчається до всякого дiлечка.
- Бiжи ж вiзьми свiжої соломи на устiлки! - гримнув тато.
Мене з печi як вiтром здуло, - босонiж вскакую в чоботи, вилiтаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить до хвiртки i смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
- А хто там?! - гукаю баском.
- Це я, Михайлику, - чую знайомий голос. - Пустиш до хати?
- Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! - Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю її i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.
- От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже! - весело вiтає гостя дядько Микола.
- Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, - смiється дядько Себастiян.
- То я на однi мiжнародностi згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
- Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого i свого доточили.
- А як же без приросту обiйтись? - шельмувато дивується дядько Микола, - На свинях приростає, на худобi теж, то й на язицi повинно, бо iнакше зноситься вiн, як сатинова латка.
- Ваш навряд чи зноситься - не тi ковалi його кували, - дядько Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: - А ми тобi, Панасе, по твоїй вдачi знайшли молодецьку службу.
- Хто це - ми? - насторожується батько.
- Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.
- Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, - насупились брови у тата.
- Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! - каже дядько Себастiян.
- Чого ж це мушу?
- Хiба не бачиш, як лягає пiд сокиру наш лiс? Кожному тепер воля, а лiсам - недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки дудлять самогон. То ми й вирiшили поставити охоронцiв непитущих i заповзятих. Як ти?
- Не хочу.
- Боїшся? - в'їв тата дядько Себастiян.
- Ні лiсокрадської сокири, нi обрiза я не боюсь! - блиснули завзяттям батьковi очi. - Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.
- А чи знаєш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було б протопити.
- Коли тобi це подобається, - топи, а я свою пiч не хочу паскудством обiгрiвати.
- Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться розвалювати печi: нiчим їх буде топити. Загине увесь лiс!
- Ой! - зажурилася мати.
- Громадою просимо, берися за це дiло.
- Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, - зiтхнув тато... I недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i нам оцей зелений спiвучий лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
- То що тобi, Панасе, треба на початок? - повеселiшав дядько Себастiян.
- З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.
- Нащо так багато?
- Одразу ж вивезу до сiльради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.
- Тобi ще цього лиха треба, - згаснула мати. - Нащо ото з Яковом заїдатись?
- Хай не забуває, що в нього є брат, - вiдрiзав тато. - Коли заберу лiс у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.
- То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром, - погодився дядько Себастiян i зиркнув на пiч. - Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепiвський.
- Завтра? - аж не вiриться менi.
- Атож. Одягайся теплiше.
-Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
- Нi, тату, я краще поїду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!
- Як хочеш, дiло хазяйське, - сказав тато.
Я аж загарцював на печi; як везе, то везе! I всi невдачi, i всi дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска на вiтрi.
Ще вдосвiта мама наварила гречаних вареникiв, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А завбiльшки були цi вареники, як ущерблений мiсяць, - одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усi

читати