Завантажити

пишу вiршiв, - вiн би їх помiстив у стiнгазетi, яку тодi сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургiї, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то блiднучи, то червонiючи, я здав свою третю п'єсу Настi Василiвнi. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхнiй i спитала:
- А стрiлянина є в них?
- Є, i навiть багато!
- Оце й добре, - схвально хитнула головою Настя Василiвна, а я трохи пiдрiс: хоч що-небудь добре є в моїй писанинi...
Зараз я лежу долiчерева на печi, передi мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, - сьогоднi читається й не читається менi, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй. А за вiкнами крекче мороз i посвистує вiтер, вiн торгає приморожене гiлля грушi i видобуває з неї то стогiн, то срiбний передзвiн. Оце б i грушу можна було б вставити у п'єсу, i кулеметникiв бiля неї, а в гiлля грушi вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.
- Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде всерединi, - несе йому посмiшку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:
- Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тiятру. Вiд одного слова про театр я нашорошив вуха, прирiс до печi, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб'ються на ньому?
- Знову якийсь тiятр приїжджає до нас? - прядучи пряжу, допитується мати.
- Не приїжджає, а он увесь тiятр вилежується на печi, - тато знову зиркнув на мене. - Оце ж написало воно якусь п'єсу, i її поставлять у школi. Ото буде кумедiя!
Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:
- I чого б я ото пiдсмiювалась над своєю дитиною, коли воно собi щось грамузляє.
- Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твiй халамидник писателем стає. I хто нам тодi корову пастиме?
- Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?
- Ото ж i говорила: школа поставить його п'єсу, цiна квитка буде п'ять копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю - посовiстився спитати. Як, сину, пустять батькiв твоїх?
- Як трохи притримаєте свої насмiшки, то, може, й пустять, - кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа. Мати враз накрила батька мокрим рядном:
- Тепер, здається, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.
- Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi чистiсiньку правду, навiть слова не закаламутив.
- Тату, i справдi вчителька сказала, що... того, поставлять? - забринiв надiєю мiй голос.
- Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали твоє мазюкання, щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому, що нашому селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, - приязно й насмiшкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. - Пустиш нас iз мамою в тiятри?
- Ой таточку!.. - Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надiї залiтають у мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.
- То чого ж так застидався? - знову смикає тато мене за чуба. - Може, й справдi з нас щось буде?
А в цей час надворi обiзвався Рябко, задеренчав засув на хвiртцi, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк обтрусився, обмiв з чобiт снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
- О, i ви знаєте, - скривився я.
- Усе село знає. У нас iз кашлем i п'єсою не втаїшся. Оце ж i прийшов до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi скаже Ликерiя?
Ми всi починаємо смiятись, а в менi жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось iз дядькових смiховин. Ось вiн розправив свої гетьманськi вусища i вже серйозно запитує батька:
- Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженької риби?
- Як це - роздобути? - недовiрливо косує на нього батько. - У водi чи в крамницi?
- На дурничку! У водi з-пiд криги.
- Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? - пiдсмiюється тато.
- Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзиває, а сам таке має грiшне око, що всю рибу перелякає - на дно пiде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй тепер наловлюють цiлi мiшки риби. Треба й нам гайнути.
- Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?
- Чотири i торбу про запас, - не моргнувши оком, вiдповiв дядько Микола.
Мати затряслась од реготу:
- Чого ж так мало?
- Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо - на сани вкинемо, - навiть не посмiхнеться дядько Микола. - То поїдемо, Панасе?
- Можна й поїхати, - погодився тато, - Готуй, жiнко, мiшки!
- I на рибу, i на в'юни, - додає дядько Микола. - Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки i чекають тепла. Колись наловив їх

читати