Завантажити

осмiхненим оком i сам доганяв нас.
Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi червонi горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в'їжджаємо на шкiльне подвiр'я, де яснiє великими вiкнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвiр'ї зараз тихо (школярi пороз'їжджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують на тепло.
З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими схiдцями на другий поверх. Ось дядько Себастiян зупиняється бiля високих дверей i обережно стукає п'ястуком.
- Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо порiг просторої кiмнати, вiтаємося з немолодим в окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на плечi. Дядько Себастiян iде до нього, а я, наче замовлений, прирiс до пiдлоги: проти мене i праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi шафи, а з них крiзь скло виглядають тисячi книг. Їх, либонь, i на десять возiв не вмiстив би! Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi. Куди там попiвськiй бiблiотецi! Є ж такi щасливцi, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очi корiнцi книг, до мене пiдходять i дядько Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.
- Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, - знайомить мене голова комнезаму.
- Спасибi, - невпопад кажу я i так виминаю шапку в руюах, що з неї летить шерсть.
Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном i лагiдно заговорив до мене:
- Наша бiблiотека, Михайле, видає додому лише по двi книги. Якi тобi потрiбнi? Чи вибереш сам?
- Я сам, - прикидаю, що треба вибрати двi найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палiтурках.
- Випишiть, коли можна, її.
Дмитро Онисимович, осмiхаючись, подає менi п'єси Шекспiра й каже:
- Тобi ще ранувато братися за цю книгу, хоч i написав її найкращий драматург свiту.
- Чого ранувато? - бурмочу собi пiд нiс. - Я дуже люблю читати п'єси.
- Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п'єси будеш вчити рокiв через шiсть-сiм.
- А в них срiлянина є?
- Що-що? - округлюються сiрi очi вчителя.
- Питаюся, чи б'ються, чи стрiляють у цих п'єсах?
- Ага! - зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив посмiшку по вусах i в окуляри. - Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стрiляють, - тодi ще наче й пороху не було.
- То я вiзьму її, - люблю, коли б'ються, - нiяково виправдуюсь перед учителем.
- Ну, коли так наполягаєш, бери! - вручає менi товстелезну книгу Дмитро Онисимович. - Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.
- Згода.
- Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не цю? - показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палiтурках. По всьому видно було, що вiн одразу збагнув мiй смак.
- Можна й цю, - беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як я. Ми подякували Дмитровi Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;
- Ти ж як закiнчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобi дам усi книги прочитати.
- Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, - вклоняюся старому вчителю, а вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпає повiками...
Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальцi, i королi, й лицарi виходили з неї, i билися, i падали отут, у снiгах, де пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали до себе добрих людей молоти на хлiб.
- Михайлику, очi попсуєш! - гримав на мене дядько Себастiян. Я посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.
I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiчає нас заснiжене село. Ось край дороги заскрипiв журавель, а за дорогою обiзвалася щедрiвка:
 
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр.
 
- Спасибi, дiточки, що защедрували нашiй хатi i нам... - жебонить жiночий голос.
А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:
 
Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
Прилетiла ластiвочка...
 
Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:
- Любо, не застуди голос!
Вiд ставу чується спочатку смiх, потiм хтось вiддiляється вiд гурту i чимдуж мете до нас.
- Михайлику, пирiжка хочеш? - висмiюється Люба, падає на сани й подає менi вищедруваний пирiжок.
- А я тобi калини привiз, бери.
- Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.
- Коли теплий, то що ж... - напiвобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:
- Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!
- I щось уловили?
- Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в'юнiв. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, - така велика попалась. Очi в неї були, мов горнята, а луска - як срiбнi карбованцi.
I нам усiм

читати