Завантажити

вiриться, що в твоєму дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць, з другого - ясна зоря...
По всьому селi порозходились колядники, до кожної хати звiздоносцi прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли хмари ворогiв обкрадали наше сонце і землю:
 
То не з моря тумани,
То iз коней пара...
 
Од чорної погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з Татарщини летять, Дунай перелiтають козацькi конi, перелiтають, не вмочивши у воду нi свого копита, нi козацького стремена...
Iду я з вечерею до дядька Себастiяна, прислухаюсь, як за тинами пiдстрибує морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно стає на серцi, наче i я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихi води, на яснi зорi.
А на шляху в цей час обiзвався передзвiн зброї i стремен, загупали кiнськi копита Я в подивi оглянувся. В прозорiй темрявi iмлисто вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетiли-промчали на Лiтин червонi козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у мiсячний напiвсон.
То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, на цiм свiтi. Я довго дивлюся услiд червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не знаю, звiдки вони взялися - чи з тихого Дунаю, чи з-пiд синього Бугу, чи з-пiд зоряного пилу.
Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення. А надi мною вечiр жменями засiває зорi, а бiля мене арфами бринять пiдмороженi верби, а пiд ногами голубi тiнi бавляться з снiгом, що iскриться зблизька i туманиться поодаль, як iз коней пара. На левадi перегукнулися курiпки, - i вони поспiшали в село на свiй свят-вечiр бiля якогось стiжка чи клунi.
Задуманий i радiсний, пiдходжу до подвiр'я дядька Себастiяна. I тут ворота розчиненi навстiж: а може, забреде погрiти душу захожа людина?
Я дивлюся на поплямовану мiсяцем хату i вражено зупиняюся. Щб ж воно робиться? На хатi, в заснiженому кустратому гнiздi, де лiтували собi лелека й лелечиха, тепер стоїть самотнiй лелека i дивиться на схiд.
"Протри, чоловiче, свої очi, - кажу сам собi, - бо ж над тобою глумиться якась вечiрня мана".
Я й справдi протираю очi, знову косую на гнiздо, а в ньому знову стоїть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася i як не загинула в холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої призьби i тiльки тепер догадуюся, що в гнiздi стоїть дерев'яний лелека. Хiба ж i в цьому не пiзнаєш вдачi дядька Себастiяна? Захотiлося чим-небудь здивувати i порадувати людей, особливо дiтвору, от i поставив птицю в гнiздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око i кине в душу хоч краплину весняного сонця.
I поки я собi любуюся птахом, поки перелiтаю у весну, на тi лужки, де на латачi, м'ятi, зiллi i сонцi вибiлюються полотнянi стежки, мене тихенько окликає знайомий голос:
- Михайле, дитино, це ти?
- Авжеж, я, дядьку Себастiяне, - затремтiв мiй голос вiд радостi i вдячностi до людини, що першою, пiсля мами, нахилила над моєю дорогою зорi, взятi чи то з неба, чи з доброго серця.
- От i добреї - виходить дядько Себастiян iз сiней. - А я, чуєш, вдруге виходжу тебе виглядати.
- Е? - вiриться i не вiриться, i менi аж трохи лячно стає: за що оце шибенику перепадає стiльки любовi i вiд дядька Себастiяна, i вiд людей?
- Справдi. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собi, мороз чи сiрий вовк.
Рослий, красивий, горбоносий, вiн пiдходить до мене, а я йому вклоняюся посеред того двору, де вiтрець пiдмiтає срiбло, а дерев'яний лелека виглядає весну.
- Тато просили, мама просили i я вас прошу на вечерю, - кажу тихцем та й передаю чоловiковi ув'язанi в бiлу хустку горшки-близнята з теплим узваром i кутею.
- Спасибi, спасибi, дитино, - бере дядько Себастiян вузлик, а мене охоплює тiєю рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею на войнах. I робота, i скорбота вибили на нiй знизу глибокi борозни i мозолi, а зверху вилiпили жили завтовшки з мої пальцi.
- Це правда, що ти на льоду завалився?
- I ви знаєте?
- Я вже й на ковзанку їздив, i хотiв було до вас приїхати.
- Ото б настрахали маму, - знову лячно стало менi.
- Дивися ж, хлопче, дивись! - ще тiснiше однiєю рукою притуляє мене до себе дядько Себастiян.
- Буду дивитисяi - вже веселiше кажу я i на iнше збиваю думки чоловiка: - А де ви такого лелеку дiстали?
- Славний?
- Славний.
Дядько Себастiян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й починає смiятися. Вiн дуже гарно смiється, назбируючи на вiї, очi й зуби мiсячне сяйно.
- Це мiй друг вирiзав лелеку iз осики, а я вкрав його.
- Ви вкрали? - жахнувся я.

читати