Завантажити

помiчав цього.
- Хi-хi-хi, - злетiла з ковзанiв Люба й вхопилась обома руками за живiт. - Втiшився, пустомолот!
- Чого це я пустомолот?
- А чого видумав таке?
- Хiба я винен, що в тебе язик чорний?
- Це ми сьогоднi їли паренi чорницi, - i в усiх, навiть у тата, почорнiли язики, наче в сажотрусiв. Навчиш мене трохи їздити?
- Поїдемо далi, - з опаскою поглянув на те мiсце, де коловротилась школярня: не дуже хотiлося, щоб тебе пiдняли на глузи.
- Можна й далi.
Помiж вербами i верболозами я на ковзанах помчав до тiєї Ведмежої долини, де побiля мiстка самотiє хутiрець-однохатка i де ми колись з дiдом знаходили в'юнячi й карасинi мiсця... Ех, дiду, дiду, хто менi тепер збудує вiтряка, хто посадить бiля його крил молодого лебеденка?
Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дiдом спiймали найбiльшого щупака. Тут лiд був такий тоненький, що чулося, як пiд ним стиха жебонiла i пересварювалась iз берегом вода. А на березi, неначе сивочубi дiди, стояли заснiженi стiжки; перехоплюючи сонце i вiтер, вони тихо-тихо бринiли i струшували сльози на снiг.
- Михайлику, а тут не страшно? - пiдбiгла захекана i розчервонiла Люба.
- Чого тобi страшно?
- Тут вода зовсiм жива. От бачиш, як вона дихає? Ходiмо звiдси.
- Нiчого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.
- Я трохи далi!
- Дрижаки позичаєш?
- Що не кажи, а страшнувато!
Люба стала на ковзани подалi вiд течiї, я взяв її за руки i, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтiч, то зупинявся i вчив, як треба триматися, а далi знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув i, хизуючись, помчав, як хотiлось менi: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози i верби. Вiтер ловив мене, а я його, i дарма що на очi набiгали сльози, - в очах було повно завзяття.
- Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! - захоплено сказала Люба i аж затанцювала на льоду, i затанцювали її червонi квiти.
А я пiсля її слiв, як дiдько, вивертiв коло, вивинувся на ясенець, а вiдтiля знову помчав до сивочубих стiжкiв.
I враз пiдi мною засичав, увiгнувся i трiснув лiд, по ньому поповзло слiпуче павутиння трiщин, враз пiдстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стiжки i верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетiв з рiчки i, сам не знаю як, опинився на березi бiля верби.
З моєї свитини i, головне, з галiфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотiла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук трiщин округ неї, що бавились сонцем, i мiй самотнiй, прибитий до берега ковзан.
Розгубившись, я не знав, що робити, i насамперед витирав рукою обличчя, а неслухнянi зуби в цей час почали вибивати противну чечiтку.
- Ой Михайлику, ти не втопився? - пiдбiгла до мене перелякана Люба. З її щiчок зникла смаглявiсть, а оченята зовсiм округлились.
- Та, здається, не втопився, - спробував ще бадьоритися, але з цього нiчого не виходило.
- Зараз же скидай чоботи! - наказала Люба.
Я слухняно сiв на погорблене коренище верби, що пробилося з-пiд снiгу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобiт, стягла його i вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.
- Побiжiмо до нас, це городами зовсiм недалеко. I твої батьки не дiзнаються.
А менi в очах меншає день i збiльшуються квiти на її хустцi. Понад берегом, а потiм городами помчали ми в село. I вже недалеко вiд Любиної оселi я завагався:
- А що скажуть твої батьки?
- Батько зараз у лiсi, а мама скажуть, щоб ти лiз на пiч i не журився, - передала мамин голос.
Зовсiм захеканi й знесиленi, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лiсова кiзочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тiнь, майнула й зникла в оборi. Тiльки ми розчинили хатнi дверi, як нас обдали пахощi сiна, узвару, свiжоспеченого хлiба i яблук.
"Це ж кому святий вечiр, а комусь - грiшна купiль", - знiчений, задубiлий, зупиняюся в куточку бiля судника, а невiрнi ноги починають бити дрижаки.
- Ой смутку мiй, що з тобою, дитино?! - мов крильми, майнула бiлими в квiтах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати i злякано запитала в Люби: - Ви в ополонку вскочили? - Потiм квiти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою бруднi слiди i патьоки.
З печi виглянуло i з того дива заплакало ув'язане бiлоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, i не знаєте, як ото колись прив'язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батькiв робити це просто й хитромудре: у сволок увiрчувалось кiльце, до нього чiпляли мотуз, другий кiнець перекидали за комин i так ув'язували, пiд пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всiй печi, але не впасти з неї.
А тим часом тiтка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, пiдштовхує у плечi до лежанки, i я не стямлююсь, як опиняюсь у пiвтемрявi на

читати