Завантажити

насмiшкою розповiдав сусiдам про свою пригоду:
- Тiльки подумати: заспiвав пiсню - i червонi уневинили мене. Я думав: у них очi на камiнних пiдмурках, а вони - на вологому мiсцi... Обманював я очi жiнок, обманув i нової властi...
В хатi стало тихiше. Тiтка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потiм пальцем торкнулася її споду, i от уже моє галiфе аж зашипiло i запарувало, - iще одна напасть вiдлягла менi вiд серця.
- Ти не журишся? - через якийсь час заглянула на пiч тiтка Оляна й подала менi одежинку.
- Нi.
- А обiдати будеш?
- Нi.
- Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревенi - вони весь вiк чiпляються до живого. Любо, давай ложки!
I хоч як я вiднiкувався, тiтка Оляна принесла на пiч полумисок з пiсним борщем, в якому серед поморщених грибiв хизувалась червона перчина, i наказала:
- Їж менi й не журися.
Я глянув на Любу i засмiявся.
- Ти чого, надзигльований? - сказала тiтка те саме слово, яке я чув тiльки вiд свого дiдуся. - Ну, кажи!
- А гнiватись не будете?
- О, потрiбна менi така печаль. То чого?
- Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...
- Хiба? - спочатку здивувалась молодиця, а потiм зiтхнула й пояснила: - Бо що менi, як подумати, головне в свiтi? Щоб люди мали людянiсть у серцi, хлiб на столi i не журились...
 
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Я вискочив iз шкоди, як горобець iз проса: навiть мати не здогадалася, де сьогоднi побувало моє галiфе. I хоч воно трошки посвiтлiло, та це не дуже велика бiда: хiба в слушну хвилину не пiдфарбую бузиновим чорнилом? А його менi не позичати, бо ще з осенi заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Пiсля такого виробництва тато з мiсяць не мiг налюбуватися моїми руками i все казав, що вони стали схожi на облiзлих кротiв.
Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило i для себе, i навiть на обмiн, - уже три пера вимiняв - вiсiмдесят шостий номер, череватеньке - ложечкою - i рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулi, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Лiтинi.
Менi навiть трохи смiшно стає, що нi батько, нi мама, проходячи повз моє галiфе, нiчого пiдозрiлого не помiчають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
Заклопотана i варiнням, i мастiнням, i прибиранням, мати ткнула батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потiм на дверi й витурила нас iз хати:
- Iдiть, помiчники, i до першої зiроньки не приходьте менi!
- Оце маю пошану вiд рiдної жiнки, - удавано зiтхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрiчаються сонце й вiтер: сонце надає їй полиску, а вiтер мiнить i мiнить на нiй кольори.
Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами i сiном; бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобцi, їм зовсiм добре у нас - i їсти є що, i холод не страшний: як припече морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потiм, коли вилiтають на подвiр'я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?
- То як, сину? - косує батько на полицю, де лежать пилка i сокира.
- Еге ж! - кажу я весело, бо тато страшенно не любить нi кислiїв, нi кислого слова.
- Хай пила замiнить ковзанку?
- Хай! - безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину й чавлю у собi посмiшку.
- Молодця! - хвалить тато й наводить на мене очi - бдне примружене, з приплющеними бiсиками, а друге з бiсиками на повний зрiст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмiнно чекай каверзи. Дочекався i я її. Тато по-кравецьки змiряв мене вiд голови до нiг, а потiм з нiг до голови, зиркнув на дверi й тихенько запитав: - А злякався дуже?
- Злякався? Коли?
- Уже й забувся?
- Ви про що?
- Про те, як ти в ополонку вскочив.
- То ви знаєте? - несамохiть вирвалося в мене. Я з переляку внiмiв, знiтився i облизав уста, що одразу ж посмагли.
- Та знаю... Ну, чого став як мурований? - Тато обома руками охопив мене, одiрвав од току й притулив до себе. - Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?
I тепер у батькових очах я побачив не бiсики, а зажуру й теплiнь.
- Ой таточку!..
- Ну, що? - сумно спитав i торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.
- Нiчого, - ледь прошепотiв i з вдячнiстю тiснiше притулився до батькових грудей. Я хотiв щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слiв i тiльки зiтхнув.
- Нiщо в тебе не болить?
- Нi, таточку...
- У чоботях не квакають жабенята?
- О, звiдки їм узятися взимку? - не второпав я зопалу.
- Питаю, чи не мокрi ноги, бо їх треба тримати в теплi.
- Не мокрi... А мама знає про це?
- Не знає. А то було б нам слiз i на свят-вечiр, i на рiздво. Шануйся ж тепер на своїх

читати