Завантажити

печi в кумпанiї з наляканою куль-бабкою.
- Скидай, дитино, штанцi та насухо витрися рушником. Соромлячись, я скидаю своє пожалюгiднiле галiфе, а тiтка Оляна одразу жахається i сплескує руками:
- Ой, пропали ж твої нiженьки, дитино! I що ти робитимеш у бiлому свiтi? - заголосила вона i цвiтом на рукавах прикрила обличчя.
Глянув я на свої ноги i теж перелякався: вони були темнi, аж чорнi. От що робить з людиною мороз. I так менi стало жаль себе, що повiки мої одразу набухли слiзьми. Я витер їх рукою, а тiтка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.
- Не болить?
- Хiба я знаю?
- Задубiли, не чуєш, видко, їх. - Тiтка ще провела рушником - i сталося диво: з-пiд полотна на моїх ногах з'явилися бiлi смуги.
Я глянув на тiтку, тiтка на мене, вона засмiялася перша, я за нею, а далi хихикнула Люба, i навiть мале верескля здивовано сказало: "А".
- Ой смутку мiй, а я, дурна, в теменi i не добрала, що це з твоїх штанцiв облiзла бузина! - Навколо тiтчиної голови застрибали квiти, вона сама стала схожою на квiтку, а в очах її набилося стiльки радостi, що вона почала стiкати сльозою.
- Ну, чого ви, тiточко, плачете?
- Бо стiльки через тебе страху i жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тiльки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?
- Чую, тiточко! - аж нагнув голову, прислухаючись до них.
- Ану, давай розтирати разом, щоб i мороз, i трясця, i застуда заразом утiкали з нiг. Чекай, я їх ще святковою горiлочкою витру. Вiд неї запищиш у мене, як в'юн.
I справдi, я попискував, наче в'юн, а тiтка пiсля розтирання ще й щипнула мене:
- Щоб ходив здоровий i не журився!
Потiм вона кинула менi кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку i галiфе, не забуваючи й на тiсто поглянути, i метнутися до печi, i набрати в праску вугiлля, i з бортяницi внести меду i з ним у руках насваритися на курiпку, що почала добиратися до кутi.
А курiпка одним оком поглянула на тiтку Оляну, проспiвала:
"Чир-хик" - i розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче тiнь, увiйшов дядько Сергiй, який мав темне переспiле волосся, темнi важкi очi, темну душу i срiбний янгольський голос... Менi й досi дивно, як такий голос, що у церквi пiдiймався до самого бога, не мiг пом'якшити дядькової злоби чи змити кiпоть iз серця.
Дядько Сергiй, не вiтаючись, обнишпорив очима всю хату й присiв перед курiпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула пiд лiжко.
- Гарненьке дехто має м'ясце, - подичавiли пiд вiями звуженi очi. - Оляно, продай свої курiпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
- Я ж сказала: i не випросиш, i не вигрозиш.
На вивернутi губи дядька Сергiя лягають зневага i зверхнiсть, вiн пiдводиться й невдоволено хмикає:
- От чого не розумiю, так не розумiю: i самим не їсти, i комусь не дати.
- Не все ж, Сергiю, треба їсти чи жерти. Нашi курiпки - дiтям радiсть.
Тiнi пробiгли по обличчi дядька Сергiя.
- Нема тепер радостi на свiтi, - починає мiряти хату порепаними чобiтьми. - Нема, i не скоро буде.
- Не каркай, лиховiсний! - розпашiлась темними рум'янцями тiтка Оляна. - Вiд тебе й хата потiнявiла.
- Ще раз пiдведи її глиною, - не дуже й сердячись, кидає похмурець. - А де ж твiй господар?
- У лiсi.
- I перед свят-вечором у лiсi? - дивується вузький недобрий вид дядька Сергiя. Тут вiн помiчає мене й витрiщується: - Вигрiваєш злиднiв на своїй печi?
- Все зле на тебе, некликаний! I нюшить, i нюшить чогось! - обурилась тiтка Оляна. - Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?
- А що, христосуватись накажеш iз ним? - змiрює мене таким оком, наче в ньому днювала i ночувала сама злоба.
- Iди, тумануватий, на три вихори! Тобi тiльки, бачу, хвоста бракує.
- Зашкварчала, наче яєчня на сковородi. От уже маю рiдню!.. - Натягує на сторчкуватi брови шапку, гордо виносить iз оселi порепанi шкарбани й так хряскає дверима, що на долiвку сиплеться бiлiння.
- Ох i чоловiк! Щоб тобi в душi було пусто, - з гiркiстю i жалем говорить услiд братовi тiтка Оляна. - Ви, дiти, не зважайте - не на ньому тримається день.
З розмов дядька Себастiяна i тата я знаю, що нiч тримається на таких, як дядько Сергiй... Правда, вiн притихне згодом, пригне голову i душу, щоб потiм пiдняти їх над людським горем у страшнi часц.
В революцiю ж дядько Сергiй потай водився iз бандитами, хоча сам i не був у бандi. Вiд них вiн мав грабоване добро, а їм постачав харчування i самогон.
Одного разу червонi козаки накрили його з бандитами i лiсами повели на Летичiв. I чи то з переляку, чи з туги дядько Сергiй заспiвав. Коли закiнчилась пiсня, до нього пiд'їхав немолодий командир i наказав:
- Iди додому!
- Як додому? - не повiрив дядько Сергiй.
- Ногами... Отакий голос мати - iз бандитами водитись! Спiвав їм, тепер спiвай людям!
Того ж дня дядько Сергiй опинився дома, вiдлежався у клунi, а другого ранку вже з

читати