Завантажити

в селi дивилися на моду, головне було, - чи то в одежинцi, чи то у взуттi, - мiцнiсть.
- Примiряти можна?
- Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi, як захочеш, комусь вечерю понесеш.
- Я до дядька Себастiяна пiду.
- Ох i надокучаєш ти йому.
- Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.
- Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестiло галiфе в моїх руках, як повiяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живi. Одягнув я галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.
- Як воно, мамо?
- Та, здається, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.
- Таки справдi менша.
- То я пiдрiжу бiльшу.
- Е, нi, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
- Розтягуй, як не маєш iншої роботи.
Доки мати готувала королiвське снiдання - картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями ззовнi, i кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.
В школi моє галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька. Учнi вiтали нову одяганку смiхом, рiзними вигуками i пiдняли мене на ура; учителька ж посмiхнулась i схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером i на якийсь час притьмарив мою радiсть. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
- Прямо як городське!
- А чого ж, - запишався я, поправляючи меншу половину.
- Ти в ньому i на ковзанку десь-то не пiдеш?
- Пiду.
- Е?
- Хiба воно мене родило?
- Не побоїшся замастити?
- Пусте, - кажу так, наче менi щодня доводиться ходити в обновцi. - Ти прийдеш на леваду?
- А даси ковзани?
- Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лiд орати носом!
- I чого б я ото пишалась, хоча й у галiфе, - в'їла Люба i кинулась до дiвчат.
Пiсля школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батькiв чкурнув на ковзанку. I що дивно, - iдучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усi бачили моє галiфе. Тепер я розумiв Юхрима Бабенка, як йому хотiлось похвалитися своєю австрiйською та англiйською одежиною.
Обновку помiчали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навiть такому отрясi, як я. А мене гордощi все пiдносили й пiдносили вгору, i я вже залiтав у той час, коли буду вчителем i доскочу аж сукняного галiфе. Що тодi скаже наш сторож?
На ковзанцi вже гамiрно, мов на ярмарку. I як тут не вививається малеча, i на чому вона тiльки не катається: все в неї є, окрiм фабричних ковзанiв. А саморобки тут зiбралися такi, яких тепер уже нiде не побачиш. Але й на них усi веселооко зустрiчають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний смiх.
Я стаю на свої фасонистi, дротом пiдперезанi ковзани i рвучко вiдштовхуюсь гострим шпенем. Пiдi мною одразу писнув, зашипiв лiд, а бiля вух обiзвався вiтрець.
"Здоров, шибенику!" - в думках вiтаюся з ним i знову шпенем та шпенем у лiд - i вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набiгала на очi, а вiтер лишався позаду. Спробуй дожени! Тiльки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!
А лiд сьогоднi аж виграє на скрипцi, i такий вiн пiсля великої вiдлиги чистий, що пiд ним виднiється печаль затоплених верболозiв i трави. А хiба це не радiсть - витягувати з нього посвист i чути в своїх ногах вiтер?!
- Михайлику, Михайлику, го-ов! - наспiвне обiзвався бiля верб Любин голос.
Ой, яка вона гарна сьогоднi в новенькiй спiдничцi, сачку i великiй терновiй хустцi! Я повертаю до тих верб, яким лiта вижолоблюють середину, а Люба поспiшає менi назустрiч.
- Iч, яка ти сьогоднi!
- Яка? - радiє, грає очима i соромиться дiвчинка.
- Святешна.
- Бо ж сьогоднi свят-вечiр заходить. Мама навiть дала менi свою хустку. Бачиш, якi на нiй квiти? - i хвалиться, i соромиться хвальби, щоб я часом не пiдсiк її насмiшкою.
Хустка справди гарна: на чорнiй основi, мов на шматку селянської долi, так зацвiли червонi квiти, що за ними i не видно темної печалi.
- Тiтка Василина теж запиналась нею, коли їздила спiвати в театр. Ой, їй так плескали в долонi, так плескали, навiть у газетi в цiй хустцi надрукували.
- У цiй? - одразу дорожчою i чарiвною стає для мене ця хустка, що стiльки вбрала в себе вогнiв i очей.
- У цiй самiй. Дивовиддя, а не хустка.
- А як тепер тiтчин дядько?
- Спочатку потай журився, а тепер потай пишається i таку любов показує, якої навiть за парубкування не було. А дехто пiд'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?
- Тiльки не впади.
На це Люба махнула рукою i розважливо сказала:
- Хiба обiйдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лiд, а ноги її одразу пiшли врозтiч.
- Ти б їх мотузочком спутала, - вкусив я, а Люба, замiсть вiдповiдi, показала кiнчик язика. Побачивши його, я засмiявся.
- Ти чого? - здивувалася дiвчинка.
- У тебе i язик темний, як обличчя, а я й не

читати