Завантажити

Чого? - ще бiльше звiузив чоловiк очi, а вiспинки на його виду поглибшали. - Бо ношу страх бiля серця.
- Ви носите страх бiля серця?! - не повiрила мама. - То як же ви снаряди розбираєте?
- Що снаряди! - поглянув кудись удалину дядько Якiв. - Є страшнiше за них.
- Що ж воно?
- Страшнiше - мужицька старiсть, отой день, коли тебе не захочуть слухати нi твої п'ять пальцiв, нi твiй цурпалок, коли ти станеш нiкому не потрiбним трухляком, а з куткiв на тебе забликають злиднi. Того й вириваєш, i тиснеш кожну копiйку, i ховаєшся з нею, наче злодiй, а вона ж, гидомирна, й несе тобi тiльки паскудство, невiдчепно дрiбнить i мiзки, i душу. Добре знаю, що треба жити по правдi. Але знаю i друге: роби по правдi - очi вилiзуть. Того й бредеш помiж двома берегами, рятуючи тiло i топлячи душу. - Дядько сумно подивився на мене. - Може, вони, дiти, не зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер бiльшовики i в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?
Зачудований i вражений дядьковим словом, я не знаю, що вiдповiсти, i за мене заговорив тато:
- Яка йому випаде доля - нiхто не вгадає, тiльки знаю: буде вiн жити по правдi, не побреде мiж двома берегами, - батько пiдiйшов до мене i так поклав менi на голову руку, що я й досi чую її тепло. - Так, сину?
- Еге ж, - вдячно дивлюсь на тата i вже дивуюсь, як вiн може iнколи сварцти, а то й замахуватись на мене ремiнцем. Дядько Якiв недовiрливо похитав головою, хмикнув:
- Коли вiн здумає жити по правдi, то хай загодя житню солому припасає.
- Це нащо йому такий торг? - сполохано озвалася мати.
- За правду з усiх усюд доведеться падати йому, то на такому дiлi солома трохи пособить.
- Який ви. Якове, недобрий, - зiтхнула мати.
- От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. I так усякий костричиться, бо кожен чоловiк - вiд Iвана й до царя - має в душi такi недомiрки чи закапелки, в якi не хоче й сонця допустити, не те що когось iз правдою. От проживає у нашому селi один чудило, як святий, Себастiян, значить. Нiчого не скажеш про нього, правдою живе. А що вiн має з цього? Iдею i шинелю? I що виходить у нього? Деякi дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навiть з начальства без солi з'їв би його.
- Це хто?
- Хоча б наш начальник мiлiцiї. Себастiян в'їв його прилюдно, а вiн Себастiяна де може, там i пiдгризає тихцем, ще й iдеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в свiтi є таких, як Юхрим Бабенко, - вони б усе сонце забрали собi, а iншим одну тiнь залишили. Правда - вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грiшне тiло, а роби, як життя крутить свої стежки.
- Пiзнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долонi, бачу, - похитав головою батько.
- А я й не криюсь iз своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залiзо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'єш зi мною, Панасе?
- Краще б з тобою рогатi пили!
- Люблю характер свого брата! - засмiявся дядько Якiв. - Ти все життя будеш iз цим характером пiсний кулiш сьорбати. А менi чогось нiяк не хочеться, навiть при новiй властi, iти у святi, - там нi випити, нi пiдморгнути якiйсь молодицi. Через них не попаду я до раю...
Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рiдня! Менi й досi шкода не так вашої покалiченої руки, як скалiченої душi...
Два ковалi має чоловiк бiля свого серця: один кує срiбнi струни, а другий - iржавi грати захланностi. Не перемiг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дрiб'язок буденщини проiржавив вашi струни, притуманив добрий ковальський вогник. Менi жаль i його, i вас. I все одно я з подивом i вдячнiстю згадую тi лемешi, якi ви кували з самої смертi - з тулубiв снарядiв.
Прямо над нашими ворiтьми стоїть зiрниця, а повз ворота проходять люди i час. Як вiн iде - це найбiльше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собi - чи весняну росу, чи зеленi шуми, чи осiннiй смуток, чи зимовi хустки. Iнодi, коли я сплю, час приходить i до мене, постоїть-постоїть бiля узголiв'я та й злегка потягне за чуба малого, щоб вiн пiдiймався угору. Отак я й росту!
Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим i недобрим - знаю сам...
Сьогоднi вiн веселив батькiв i печалив мене. Срiбло дядька Якова не принесло менi радостi, бо тато й мама вирiшили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмiнну, можна буде купити корiвку-
- То ви хочете продати Обмiнну?! - аж скрикнув я, почувши таке.
- А що ж маємо робити?
- Не збувайте її, - затремтiв мiй голос, а в хатi стадо зовсiн тихо.
- Не ми її продаємо, злиднi нашi продають, - через якусь хвилину сумно сказав батько. - Ось винеси їй востаннє обмiшки, та й уже...
- Тату...
- Помовч, Михайлику, без тебе клопiтно.
I я замовк, але так менi стало важко, що й не кажiть. Яка не є наша Обмiнна, а жаль її: скiльки тих лiсiв об'їздили разом, скiльки було безсонних ночей, рiзних

читати